У Польщі, Чехії, Південній Кореї, Ізраїлі тощо у період шокової терапії люди, які проводили ефективні реформи і згодом їхні країни ставали конкурентоспроможними, не починали розмови з підвищення собі зарплати й задовольнялися доволі скромними щомісячними виплатами.
Про це у коментарі “ВВ” повідомив експерт інституту GROWFORD Олексій Кущ.
Реформатор не має перебувати в теплій ванні, він має особисто відчувати ефективність чи неефективність своїх реформ, розділяти долю власного народу. Бо тому ж Коболєву, який заробляє мільйони гривень на рік, легко розповідати про ринковість цін на газ, навіть не розуміючи, наскільки це боляче для переважної більшості населення.
Ті ж парламентарі на перший погляд мають доволі скромні зарплати. Але ж до них – безліч додаткових пільг, у тому числі компенсація за винайм житла, проїзд, телефонні розмови тощо. При цьому типового роботодавця, який гарантує працівнику певний рівень зарплати, навряд чи турбує, що подорожчала електричка чи що в Києві йому немає де жити. На мій погляд, потрібно повністю виключити ці пільги, замість цього виділити їм зарплатню на рівні 3-4 тисяч доларів. Якщо потрібні помічники – нехай платять зі своєї зарплати, своїм коштом переміщуються Україною, винаймають житло тощо. Це дозволить зекономити 30-40% бюджету парламенту. Але вони на це не підуть, бо набагато легше на ефірах демонструвати зарплату в декілька десятків тисяч гривень й «доганятися» пільгами та різними видами матдопомоги.
Теза про високі зарплати для чиновників задля уникнення корупції також не є виправданою. Адже класичний український чиновник, який обіймає «хлібну посаду», зазвичай є власником парку автомобілів й нерухомості в Україні та за кордоном. У нього є шопінг, подорожі, лікування й навчання дітей у престижних європейських чи американських вишах, він утримує прислугу тощо. Зрозуміло, що навіть із великою зарплатнею він не зможе підтримувати такий спосіб життя, який вимірюється не одним мільйоном доларів. Тому він і надалі займатиметься певними корупційними схемами, що, до речі, часто-густо демонструє нам життя. Здавалося б, у «Нафтогазі» зарплати більш ніж високі, тим не менш ми бачимо, як у «дочці» НАК «Укргазвидобуванні» відбуваються обшуки, а з вікон випадають пачки грошей. Тому, на жаль, жадібність неможливо перемогти щедрістю. І єдина дієва ін’єкція проти корупції – ефективна антикорупційна робота правоохоронних органів.
Висока зарплатня, яку чиновники намагаються собі вибити, їм дійсно потрібна задля легалізації своїх видатків, які вони просто не можуть не вказати в податкових деклараціях. Щоб електронний робот не відбраковував декларацію в спеціальний розділ прискіпливої уваги антикорупційних органів, потрібно, щоб баланс між видатками й доходами чиновників більш-менш зійшовся.
Тому скоріш за все причина полягає в тій кадровій селекції, яку проводить уряд, а також у відсутності чітких критеріїв обмежень граничного рівня зарплат від держави. Загалом в Європі так і чинять. На мій погляд, щомісячна зарплата чиновника, який прямо чи опосередковано отримує державні кошти, з урахуванням всіх премій, надбавок, матеріальної допомоги не повинна перевищувати 10 середніх зарплат по країні. Це повинно бути чітко задекларовано і за порушення цього правила потрібно жорстко карати. Враховуючи те, що середня зарплата в Україні зараз становить близько 11 тис. грн, максимальна щомісячна зарплата чиновника не повинна перевищувати 120 тисяч гривень. Не такі вже малі гроші, що дорівнюють зарплаті європейського чиновника середньої руки. До речі, фіксація зарплати вмотивує чиновників працювати на рівень добробуту країни, адже тоді і їхні щомісячні виплати зростуть.
Впевнений, на ці гроші можна знайти нормальних людей, які хочуть працювати. Спеціалісти в Україні є, але зараз, якщо, умовно кажучи, вони не заангажовані своїми людьми, в систему влади не проб’ються, потонувши в складних конкурсах й недолугих тестах. Туди потрапить людина, яка спочатку погодиться на 30-40 тисяч, щоб потім скиглити про необхідність підвищення зарплат.