Багато публічних коментарів до моіх постів, як і у приватних повідомленнях, наштовхують на одну дуже важливу, як мені здається, думку. Можливо, реформу української шкільної освіти потрібно розпочинати не із вчителів, не із термінів навчання, не із курікулума та інших дуже важливих і потрібних речей, а із зміни відношення власників до школи.
Про це на своїй сторінці в Фейсбуці повідомив екс-голова Українського центру оцінювання якості освіти Ігорь Лікарчук.
Йдеться не про приватних власників, а про державу та місцеві органи влади. Про їхнє відношення до освітніх закладів. Через яке, переважна більшість шкіл, дитячих садочків, професійно-технічних навчальних закладів десятиліттями функціонують в режимі виживання. Дуже важливими є питання термінів навчання в школі , сертифікації педагогічних працівників, забезпечення якості освіти і т.д. й т.п., але першочерговими мають бути елементарні умови функціонування державних і комунальних закладів освіти. Якщо замість 11 років дитина буде сидіти 12 років у класі, в якому холодно зимою і спекотно, коли й на вулиці спекотно, то що від цього зміниться? Якщо у класній кімнаті, розрахованій на 20 учнів, сидітиме – 30, то що від цього зміниться? Якщо сертифікований учитель буде й надалі морочити собі голову тим, як відремонтувати відеопроектор для свого кабінету чи де взяти туалетний папір для своїх першокласників, то що від цього зміниться? Якщо педагог, для того, щоб заробити мізерну пенсію повинен й надалі набиратися в останні роки роботи годин, як бродячий пес будяків, то що від цього зміниться? Якщо діти будуть боятися зайти до шкільного туалету чи відчувати себе дискомфортно в ньому, то що від цього зміниться? Якщо учні будуть й надалі (після реформи) сліпнути в класах, то що від цього зміниться? Подібних запитань можна формулювати безліч. Прикро, що їх не бачать чи не хочуть чути. А батьки обирають мерів, які хизуються тим, що в період опалювального сезону зекономили на опалюванні шкіл, скасувавши заняття! Оце круто…. А іще крутіше, коли ідеї для реформування освіти запозичуємо з досвіду інших країн, де проблема виживання Я школи давно забута, як страшний сон. У розвинутих країнах світу школа в руках власника, як доглянуте й кохане немовля – в руках дбайливої матусі. А нас – як дитина в поганому й холодному типовому (за духом і обладнанням) інтернаті. І дивуємося тому, що гарний зарубіжний досвід у нас не «працює»! Сучасний менеджмент говорить про три режими функціонування будь-якої організації. Це режим становлення, режим стабільного функціонування, режими розвитку або регресу. Але то не для нас. У нас заклади освіти десятиліттями функціонують в режимі виживання. І до тих пір поки буде тривати оце виживання, усі розмови про реформи були, є і будуть лише балачками. Поговорили й забули.