Продовжую тему насилля в школах, а якщо більш конкретно - то насилля стосовно вчителя. Є питання, на які завжди дуже складно дати об'єктивну відповідь. Йдеться про те, чи завжди вчитель правий у конфліктній ситуації з учнем?
Про це на своїй сторінці в Фейсбук повідомив екс-голова Українського центру оцінювання якості освіти Ігорь Лікарчук.
Чи завжди вчитель здатний запобігти і попередити конфлікт із учнем? Чи не є непрофесійні і, навіть, антипедагогічні дії окремих вчителів причиною конфліктних ситуацій, які можуть закінчитися злочином? Якщо захищати честь учительського мундира, а не оцінювати ситуацію об'єктивно, то подібні запитання можуть вважатися крамольними. Але ж воно далеко не так. Давайте скажемо відверто і чесно: в закладах освіти працює чимало людей, які мають диплом про здобуття вчительського фаху, але педагогам апріорі не є. І йдеться не стільки про знання ними свого предмету (математики, фізики, хімії, мови та ін.), як про їхню абсолютну неспроможність бути ВЧИТЕЛЕМ. Вони не люблять і не поважають учнів. Вони не володіють елементарними знаннями з основ дитячої та вікової психології. Вони не навчені спілкуватися та володіти своїми емоціями. Вони не уміють знайти підхід до кожної дитини. Для багатьох педколективів можливість позбутися «складного» учня є найбільш бажаним варіантом розвитку конфліктної ситуації. У величезній кількості шкіл діяльність в сегменті «школа-батьки» будується або на протиставленні та взаємних звинувачення, або на матеріальних засадах. І надзвичайно рідко - на засадах справжнього партнерства у спільній справі. А там, де партнерства і справжньої педагогіки немає, то починають працювати інші способи розвязання конфліктних ситуацій, сутність яких полягає в психологічному і навіть у фізичному насиллі стосовно учнів. У такому випадку наслідки не примушують себе довго чекати. Бо і учень, і його батьки сьогодні не ті, якими вони були навіть десять років тому. Люди цілком справедливо та обєктивно вимагають до себе та своїх дітей поваги і розуміння. А школа такої поваги та розуміння у багатьох випадках забезпечити не здатна.
Не буду писати про соціальну зумовленість подібного явища. Бо вважаю, що поряд із соціальними чинниками маємо справу із жахливим зниженням професійного рівня педагогічних кадрів. У освіті відсутні, як система підготовки та приймання на роботу професійних педагогів, так і система відсіву випадкових для педагогічної діяльності людей. Ми й досі живемо химерами радянської освіти, вважаючи диплом про вищу освіту гарантією високого професіоналізму його власника. Існуюча система оцінки (атестації) практикуючого педагога базується на культмасових показниках колишнього соціалістичного змагання і на паперах, але не на оцінці реальних результатів його праці. В Україні підготовка фахового вчителя замінена на підготовку ремісника для освіти, а педагогічна наука давно працює лише сама на себе, а не на сучасну освіту. Багато із того, що називається «реформами», стосується лише форми і процесу, а не змісту та глибини педагогічного впливу. І, коли думаєш про все це, то зовсім інакше сприймаються випадки насилля стосовно вчителя. Їх виправдати не можна. Але і закривати очі на те, що вони, серед іншого, породжені нашою системою освіти, також.
Натомість, в цій ситуації ми не знаходимо іншого, як волати - «захистимо вчителя». А чи не буде краще, коли нарешті почнемо щось робити для того, щоб захистити та очистити освіту від непрофесіоналізму та випадкових у ній людей. І не будемо платити однакову зарплату СПРАВЖНЬОМУ вчителю і тому, хто таким бути НЕ ХОЧЕ або НЕ ЗДАТНИЙ.
