ВСЕ НОВОСТИ

Новости от KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Сентябрь 2018    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
           
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
           

Мирослав Скорик: «Попса перетворилася на справжню пошесть, але із серйозною музикою не все так погано»

  427   0 10.07.2013, 20:12 | Статьи, Политика
Мирослав Скорик: «Попса перетворилася на справжню пошесть, але із серйозною музикою не все так погано»

Всесвітньовідомому українському композитору Мирославу Михайловичу Скорику виповнюється 75 років. Його твори вже стали музичною класикою, а знаменита «Мелодія» до кінофільму «Високий перевал» – візитівкою не лише української музики, а й України загалом.

Мирослав Скорик народився 13 липня 1938 року в Львові в інтелігентній сім`ї. Батько був науковцем, мати – учителем у школі. Музичні здібності майбутній композитор почав демонструвати ще в дитинстві, а тому 1945 року його віддали до Львівської спеціалізованої музичної школи. Доля внесла свої корективи – у 1947 році сім`ю Скориків виселили до Сибіру, але музичну освіту вдалося продовжити там.

Після смерті Сталіна, у 1955 році, Мирослав Скорик повертається до Львова і вступає до консерваторії, тепер це Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка. Вчився у таких знаних педагогів, як Станіслав Людкевич, Роман Симкович, Адам Солтис. Після закінчення консерваторії у 1960 році продовжив навчання в аспірантурі Московської консерваторії у класі знаменитого композитора і педагога Дмитра Кабалєвського.

Закінчивши навчання, викладав у Львівській, з 1966 року – у Київській, а з 1986 року - знову у Львівській консерваторіях. У 1990-х роках тривалий час перебував за кордоном – у США та Австралії. З 1999 року - завідувач кафедрою історії української музики у Національній музичній академії України (Київська консерваторія). Художній керівник та член журі низки конкурсів та фестивалів. Співголова Національної спілки композиторів України. Член-кореспондент Академії мистецтв України. У 2011 році був призначений художнім керівником Національної опери України імені Тараса Шевченка.

Мирослав Скорик є автором різноманітних творів – симфонічна, камерна, духовна музика, опера, музика до балету та кінофільмів, аж до композицій у стилі джазу, блюзу, рок-н-ролу, естрадних пісень. Продовжує традиції львівської композиторської школи. Класичні традиції поєднує з українським, зокрема карпатським, колоритом.

Твори Мирослава Скорика виконуються в Україні, інших країнах колишнього СРСР, а також у Європі, США, Австралії, Канаді. Виступає як диригент та піаніст. Автор низки творів із музикознавства. Його учнями були Євген Станкович, Іван Карабиць, Леся Горова, Освальдас Балакаускас, інші знані композитори.

Герой України, має інші нагороди. Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка 1987 року за «Концерт для віолончелі та симфонічного оркестру».

* * *

Напередодні ювілею автор зустрівся з композитором, аби наведені сухі біографічні дані наповнити живим спілкуванням із митцем та незвичайною особистістю, якою, безперечно, є Мирослав Михайлович Скорик.

– Дізнавшись про Ваш ювілей, захотілося взяти інтерв’ю з двох причин. По-перше, спогади: донька, яка займається скрипкою з 5-ти років, а зараз навчається у консерваторії, десь у 4-5 класі грала Вашу знамениту «Мелодію»; вже у підлітковому віці вона на сцені Національної філармонії вигравала Вашу запальну «Карпатську рапсодію у стилі Ференца Ліста», а публіка гукала «Браво!», і це була оцінка не так виконавця, як передусім композитора. А по-друге, так звана попса вже не просто набридла, від неї нудить, вона дратує, і виникає прагнення чогось шляхетного, справжньої музики…

– (Посміхається). Дякую. А щодо попси, то це, на жаль, справді так. Масові смаки та запити стають дедалі ницішими, і нема на те ради, що з цим робити – невідомо. Раніше попса була хоч у якихось межах, а зараз – просто пошесть.

– Ви є внучатим племінником всесвітньовідомої оперної співачки Соломії Крушельницької, знаменитої виконавиці арії Баттерфляй. Тобто ваша бабця була рідною сестрою Соломії Крушельницької. Чи бачилися Ви з нею особисто? Чи мало це якийсь вплив на вибір Вами життєвого шляху? Чи саме це спонукало Вас до написання балету Пуччіні-Скорика «Повернення Баттерфляй»?

– Так, музика до балету написана, зокрема, і як знак вдячності знаменитій родичці за те, що вона допомогла вибрати шлях музиканта і дала тому вирішальний поштовх. Власне, мої батьки хотіли, аби я став музикантом, спостерігаючи, як я вигадував якусь дитячу музику. А Соломію пам`ятаю із 7 років. Батьки привели мене до неї. Вона віднайшла у мене абсолютний слух, що є даром Божим для музиканта. Саме Крушельницька укріпила батьків у думці, що мене треба віддати до музичної школи. Так я і став музикантом… До речі, Соломія Крушельницька як виконавчиня головної партії в опері «Мадам Батерфляй» Джакомо Пуччіні, власне, врятувала цю оперу після провалу в Мілані, за що композитор був безмежно їй вдячний до кінця життя, і саме на цьому ґрунтується сюжет мого балету.

– Ваша сім`я була у 1947 році вислана зі Львова до Сибіру, у Анжеро-Судженськ Кемеровської області. Що стало причиною? Невже родина львівських інтелігентів становила аж таку загрозу радянському ладу? Чи це була кондова дурість, яка, власне, дискредитувала і комунізм як ідею, і радянську владу?

– Система сталінських репресій полягала, як на мене, у відсутності системи. Вислати або й стратити могли інтелігента, націоналіста, навіть щирого комуніста, а причиною могло бути будь-що, наприклад бажання відібрати житло. Головна мета – аби усі боялися, знаючи, що ніхто не є захищеним від сваволі. Батько був етнографом, працював у філії радянської Академії наук, мама викладала хімію у школі. Ясна річ, що для суспільного ладу вони жодної загрози не становили.

– Але заслання до Сибіру, як це не дивно, дало Вам певний квиток у музичне майбутнє. Адже Вашим педагогом з фортепіано там була Валентина Канторова – учениця самого Сергія Рахманінова…

– Так, вона була ученицею Рахманінова, за що її, москвичку, напевно, і заслали до Сибіру. Тоді у Сибіру було багато засланих інтелігентів, зокрема музикантів. Але вона лише кілька разів обмовилася, що є ученицею Рахманінова, оскільки боялася. Адже Рахманінов був затаврований як «білий емігрант». Виконувати його твори були заборонено, за винятком хіба лише знаменитої «Польки»…

– Тобто «Польку» можна, а не менше знаменитий «Вокаліз» – зась? А як же концерти Рахманінова для фортепіано з оркестром, які входять до світової музичної скарбниці?..

– Та які фортепіанні оркестри?! За їх виконання могли відправити як не до концтабору, то в заслання!

– Хай там як, але із сибірського заслання Ви повернулися до Львова з музичною освітою, достатньою для вступу до консерваторії, власне, із середньою музичною освітою. Як таке трапилося?

– На засланні не було музичної школи-десятирічки або музичного училища. Я закінчив звичайну семирічну музичну школу по двох факультетах – скрипці та фортепіано. Музичної семирічки та звичайної 10-річної загальної освіти тоді вистачило, аби вступити до консерваторії у Львові. Власне, їх і зараз достатньо, але лише формально… Однак для скрипки чи фортепіано підготовки не вистачило, тому я вступив на теоретичний відділ і почав вивчати композицію, бо мав до цього бажання та виявив певні здібності.

– Після закінчення Львівської консерваторії Ви вступаєте до аспірантури Московської консерваторії у клас Дмитра Кабалєвського. Чи не було якогось відчуження, дискомфорту, коли потрапили у Москву?

– Я закінчив 10 класів у Росії, а відтак добре розмовляв російською мовою. Московська консерваторія на той час була найкращою у світі. Була творча атмосфера. Ми запросто спілкувалися з такими знаменитостями, як Нейгауз, Ріхтер, Ростропович, Ойстрах…

– Дихали одним повітрям із знаменитими музикантами усіх часів і народів?..

– Так, ми вільно спілкувалися, дискутували, відвідували концерти. Спілкування з такими людьми – це велика школа…

– У цих титанів не було «зіркових хвороб», або, як нині кажуть, «крутизни»?..

– Ні, це були дуже прості у спілкуванні люди. Та й час уже настав інший – початок 1960-х років: з «відлигою» з`явилися джаз, навіть рок-н-ролл. Була дозволена більш сучасна музика, модерністи…

– Було те, що у старому «перестроечному» анекдоті називалось «культпросвет», тобто «просвет между двумя культами».

– (Сміється). Так, щось на зразок того.

– Ви є автором музики до славнозвісного фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Цей фільм ЮНЕСКО занесло у перелік найвизначніших стрічок усіх часів та народів. А яке Ваше враження від особистості Параджанова?

– Особистість творча, часто дивна і непередбачувана. Спочатку стосунки якось не складалися, але поступово налагодилися. Ми не були аж такими друзями, проте надалі гарно ставилися один до одного.

– В силу яких обставин Ви взялися за написання музики до фільму? Параджанов звернувся? Ви напросилися? Вас із ним хтось познайомив та відрекомендував?

– Дуже просто. Коли перед Параджановим постало питання музики до фільму, він поїхав до Львова, аби знайти композитора із Західної України – укоріненого у місцеву автентику. У музичній редакції львівського радіо йому запропонували твори кількох композиторів. З-поміж них – мій твір, який йому дуже сподобався. Пізніше редактор мені розповідав, як Параджанов сказав із кавказьким акцентом: «Этот кампазытор будэт писат музыку к моэму филму». Так випадково почалася творча співпраця. Пізніше ми дещо розійшлися, оскільки у нього почала збиратися така собі богема, і стало якось не дуже комфортно…

– Ви тривалий час працювали за кордоном…

– Ні, я не працював! Просто тимчасово виїжджав, коли настали скрутні часи - у 1990-ті. Доводилося заробляти. Мене запросили спочатку з української діаспори. Виступав із концертами своїх творів, зокрема як піаніст. Перебував здебільшого у Нью-Йорку. Трохи жив у Австралії, там у мене родичі. Як і всі тоді, боровся зі скрутою як міг. Але це не була стала робота за кордоном. Я навіть офіційно залишався тут на роботі, просто брав відпустку за власний рахунок на рік і виступав за кордоном. Час від часу повертався, працював в Україні, а тоді знову їхав…

– Як за океаном ставляться до серйозної музики? Особисто в Америці не був, але балакають різне. Одні кажуть, що вони класичної, академічної музики не розуміють взагалі – мається на увазі не еліта, а такий собі середній прошарок. Інші стверджують зворотне…

– Рівень пересічного слухача там є досить високий. Йдеться саме про середній рівень, а не рівень професійних музикантів. Радянський рівень професійного музиканта був і досі залишається вищим за все, що є на Заході. У нас була музична «семирічка», потім 4 роки музичного училища, потім 5 років консерваторії, а на додаток – ще 3 роки аспірантури. За такий тривалий час можна чогось і навчитися! Через те наші музиканти, коли потрапляють за кордон, завжди вирізняються професійністю. Кому і як поталанило там влаштуватися – то вже інша справа. Але середній рівень сприйняття, підкреслюю! – слухачем, а не музикантом, на Заході, безперечно, є вищим. Західна музична освіта теж доволі ґрунтовна, хоча й не настільки, як у нас.

– З огляду на це треба згадати спробу влади знищити початкову музичну освіту, перевести її на самофінансування за рахунок батьків, скоротити або перевести на додаткову, платну основу викладання музичних дисциплін. Мовляв, нехай бринькають на якомусь інструменті, а сольфеджіо, гармонія, музична література, решта дисциплін – то за бажанням та за окрему плату. Але тоді втрачається сенс музичної освіти як такої, бо вона передбачає певну систему дисциплін. А музична школа, хай навіть початкова, – то є не гурток у будинку культури, де діти корисно проводять час, аби не вештатися по вулиці, а освітній заклад.

– Це остаточно знищить підвалини, на яких ґрунтуються більш високі рівні музичної освіти в училищах та консерваторіях. Але, на жаль, рівень освіти і так занепадає. Зараз навіть професіонали не завжди можуть написати до пуття музичний диктант із сольфеджіо. А тут ще Болонська система, яка веде до профанації освіти, зокрема музичної!

– У Вас був такий учень – Євген Станкович, також відомий український композитор. А тепер ви обидва – учитель і учень – є співголовами Союзу композиторів України… Доволі цікава обставина!

– Щодо Союзу композиторів, то ми обидва є «почесними співголовами», не отримуємо зарплати, а беремо участь у роботі спілки на громадських засадах. У нас з Євгеном дуже невелика різниця у віці, тому ми не є представниками різних поколінь. Він учився у мене, коли я тільки почав працювати в Києві. Я був запрошений зі Львова до Київської консерваторії у 1966 році. Викладав у столиці композицію 20 років до 1986-го. Потім в силу певних обставин повернувся до Львова. У 1990-му, як казав раніше, помандрував по світу. З 1999 року знову викладав у Київській консерваторії, яка зараз називається Національною музичною академією України. Нині працюю там лише на чверть ставки, левову частку часу присвячую роботі в Національній опері.

– І як Вам тут? Адже композитор і керівник театру – це дуже різні види діяльності.

– Але це теж творча робота!..

– Так, але й адміністративна також.

– Я намагаюся не надто перейматися адміністративними функціями. До того ж, у театрі є посада генерального директора, який курує фінанси, прийом та звільнення кадрів тощо. У адміністративних питаннях я лише висловлюю свою думку там, де вважаю за потрібне, і до моєї думки прислухаються. Багато питань вирішуються колегіально провідними керівниками, серед яких генеральний директор, головний режисер, головний диригент і художній керівник, тобто я.

– Про ставлення до музики за кордоном ми вже говорили. А яка динаміка ставлення до серйозної музики у нас, на Вашу думку?

– Безперечно, що попса зараз заполонила усе, але класична, серйозна музика все ж таки має свою публіку. Не можна сказати, що на неї відсутній запит. Філармонія здебільшого переповнена під час концертів. Опера також буває заповнена вщерть. Є своя публіка. Можливо, не зовсім така, як хотілося б. Але це люди, які постійно відвідують вистави та концерти. Є фанати симфонічної музики, фанати опери, фанати балету. Тому не так погано, як здається. Багато хто вже розуміє, що серйозна музика дає набагато більшу наснагу і насолоду, ніж оця попса.

– Про початкову музичну освіту ми вже розмовляли. Схоже, продовжуватимуться спроби її знищити «не мытьем, так катаньем», аби зекономити оті 2 млрд грн, що, як переконують чиновники, начебто щорічно на неї витрачають бюджети усіх рівнів. Хоча у футбол вгатили стільки, що можна було багато років усю країну вчити шляхетної музики. А ось як із музичною освітою в училищах та консерваторіях? Вона покращується з часом чи погіршується?

– Раніше було престижно вступати до музичної школи, зараз ситуація змінилася. Не престижно вступати і до консерваторії. Це дуже важка праця, але майже відсутні фінансові перспективи. Закінчивши консерваторію, важко влаштуватися на гарно оплачувану роботу. Таких оркестрів, як у Національній опері, де доволі пристойно платять, дуже мало. Працюючи вчителем музики, отримуєш мізерню платню. Через те маємо навіть недобір у консерваторію…

– Навіть так?..

– Так, так. Якщо раніше був конкурс по 5 чоловік на місце, то зараз на деяких факультетах не можемо набрати студентів, наприклад на фагот або тубу. Немає перспектив, передусім фінансових, через те ніхто не прагне вчитися. А так звані зірки попси отримують шалені гонорари невідомо за що, там є розкрутка, там обертаються величезні гроші. Відтак іноді виникає бажання кинути серйозну музику взагалі.

– Перепрошую, але знову повертаюся до питання знищення початкової музичної освіти. Коли здійнявся скандал довкола їхньої так званої оптимізації, багато знаних викладачів консерваторії говорили, що це катастрофа. Адже самих музичних «десятирічок» недостатньо, та й їх дедалі більше утискають, зменшуючи фінансування. Раніше можна було вступити до «десятирічки» з 2 по 9 клас, зараз це проблематично – місць немає, лише якщо когось виженуть… До того ж, скандали, корупція - усе як належить. Багатьох талановитих дітей позбавляють можливості навчатися музики. Якщо ж початкову музичну освіту зроблять платною – а там називаються цифри 3000, навіть 4000 гривень у місяць! – то більшість батьків не зможуть виділяти такі кошти, школи закриються, а музична культура в Україні зникне як така. Не кажучи вже про те, що початкові школи готують студентів училищ, тож закриються школи – треба буде закривати училища, а там і до консерваторій справа дійде.

– Знищення початкової музичної освіти однозначно буде катастрофою для культури!

– Останнє питання традиційне: Ваші творчі плани?

– На це питання я принципово ніколи не відповідаю…

– Чому?! Боїтеся зурочення?..

– Та ні, не боюся. Коли багато говориш про свої плани, то їх дуже важно реалізувати. Це ніби випустив енергію, а потім її не вистачає, аби зробити справу. Я спеціально нічого не планую, але, ясна річ, є певні задумки. Сподіваюся втілити їх у життя, проте не волію голосно про них говорити.

– Щиро вдячний за те, що знайшли час для бесіди.

* * *

Таким було спілкування із Мирославом Михайловичем Скориком. Це було навіть не інтерв`ю, а дружня бесіда з мудрою інтелігентною людиною, що багато чого бачила і зробила на своєму віку, а відтак має про що розповісти.

Розмова відбувалася у його скромному кабінеті в Національній опері. Та й сам класик української музики напрочуд скромний. Наприклад, після закінчення розмови Мирослав Михайлович, незважаючи на заперечення, особисто провів аж до входу набагато молодшого за себе журналіста, аби той, бува, не заблукав у доволі плутаних коридорах службової частини оперного театру.

Побажаємо ювіляру довгих років творчого натхнення, щоб усі плани, про які він не воліє передчасно розказувати, він зумів не лише виконати, а й значно перевиконати!

Олександр КАРПЕЦЬ
Погода;, Новости;, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Сентябрь 2018 (799)
Август 2018 (952)
Июль 2018 (1015)
Июнь 2018 (1010)
Май 2018 (1065)
Апрель 2018 (1024)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области