ВСЕ НОВОСТИ

Новости от KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Сентябрь 2018    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
       

«Ой Канадо, Канадочко, яка ж ти зрадлива...»

  1976   0 05.09.2011, 08:45 | Новости, Политика
«Ой Канадо, Канадочко,   яка ж ти зрадлива...» 120 років минуло відтоді, як перші переселенці з України прибули до Монреалю

Цю дату можна відзначати, але не святкувати. Бо яке ж то свято, коли важке життя примушувало наших земляків кидати батьківську хату і пускатися у далеку, невідому, небезпечну дорогу в пошуках кращої долі?!

За океан на «Орегонi»


7 вересня 1891 року двоє галичан із села Небилів, що поблизу Калуша (нині Рожнятівський район Івано-Франківської області), Іван Пилипів та Василь Єлиняк пароплавом «Орегон» прибули в порт Монреалю.

Ця дата вважається офіційним початком масової української еміграції до Канади, хоча наші земляки і раніше шукали за океаном вільних земель. Загалом до Першої світової війни до Канади переселилися понад 170 тисяч українців.

Про можливість іншого життя Іван Пилипів наслухався ще від свого шкільного вчителя. У зрілому віці детальніше про Канаду він дізнався від заробітчан-німців, з якими йому довелося працювати і земляки яких уже емігрували.

Здобувши адресу одного такого переселенця і листуючись з ним, Іван переконався, що в Канаді насправді є багато землі, придатної для сільськогосподарського обробітку.

Це й спонукало його прийняти сміливе рішення — самому по-їхати за океан і оселитися на тих землях.

До здійснення цього авантюрного задуму він схилив свого односельця і ровесника Василя Єлиняка (обидва 1859 року народження), якого теж приваблювали чудесні можливості за океаном. Аби зібрати гроші на подорож, друзі розпродали значну частку свого майна і пустилися в дорогу через Стрий, Перемишль, Краків, Освенцім, Берлін до Гамбурга, де й сіли на «Орегон»...

Що ж давало сили нашим землякам відриватися від рідної землі та пускатися у безвість? Це, насамперед, прагнення кращої долі, палке бажання забезпечити собі й своїм дітям належний рівень життя, бо вдома здійснити це було неможливо.

Найбільшу кількість емігрантів давали Галичина, Буковина й Закарпаття, які на той час перебували під пануванням Австро-Угорщини і де існував справжній земельний голод.

Селян гнітили численні податки, свавілля чиновників, національне безправ’я. Отож, наслухавшись розповідей про вільні світи, селяни кидали насиджені домівки й безстрашно вирушали на чужину.

Падали на коліна і цілували землю


Поширенню еміграції сприяла й економічна політика уряду Канади, який був зацікавлений у заселенні та освоєнні своїх диких західних провінцій. Аби заохотити іммігрантів, 1872 року в Канаді було ухвалено закон про земельні наділи — гомстеди.

Згідно з ним кожний охочий віком від 18 років мав право отримати ділянку площею 64 гектари. Для цього треба було сплатити символічний внесок (10 доларів) та зобов’язатися збудувати на гомстеді житло, в якому постійно мешкати. Необхідно було щорічно розчищати та обробляти не менш як 1/10 площі наділу.

А через три роки селянин ставав цілковитим господарем землі, і це засвідчував відповідний офіційний документ.
Щоби якомога бiльше людей дiзналися про цi умови, уряд Канади використовував засоби масової інформації.

Агітаційна кампанія набула такого розмаху, що українським селянам Канада почала видаватися казковим краєм, вони були готові повірити найнеймовірнішим чуткам про цю дивну країну, навіть малі діти мріяли побачити її.

Офіційна влада Австро-Угорщини негативно ставилася до еміграційних настроїв і всіляко перешкоджала поширенню інформації про Канаду. Листи, в яких змальовувались принадні картини життя поселенців, вилучалися поштовою службою і знищувалися. Агітація серед селян на користь еміграції загрожувала штрафом і судовим переслідуванням.

Саме так трапилося з Іваном Пилипівим. Навесні 1892 року, після першої подорожі до Канади, він повернувся до рідного села Небиліва за своїми близькими та родиною Василя Єлиняка. Звісно, Іван розповідав односельцям про можливість працювати на власній землі.

Цього вистачило, аби поліція заарештувала його. Кілька місяців він провів у в’язниці, і лише на початку 1893 року Іванові разом з родичами вдалося ви-їхати до Канади.

Попри все, освоєння нових земель вимагало від наших земляків виняткової мужності та фізичної сили. Впродовж кількох років треба було підкорити десятки гектарів цілини в безлюдних, заболочених або посушливих місцинах.

Селилися українці переважно у трьох провінціях Канади: Альберті, Саскачевані та Манітобі, на землях так званого другого класу, на яких не хотіли осідати англосакси.

І все ж таки, ступаючи на власний наділ, наші земляки падали на коліна й цілували кам’янисті грудки, чим вражали канадійців. Такого піднесеного, святого почуття до землі у місцевих мешканців не було, бо дивилися вони на неї винятково з комерційної точки зору.

25 доларів за в’їзд до країни


Починати нове життя на цілинних канадійських землях нашим переселенцям часто-густо доводилося просто неба. За житло слугували халупи з кругляків або напівземлянки — бурдеї. Стіни в них були з жердин, обмащених глиною, дах — з хмизу, очерету чи соломи.

Посередині ставили піч, замість дверей вішали вовняні ковдри.

Згодом господарі бралися за спорудження хати. За формою вона нагадувала ту, що була залишена в Україні. Неподалік ставили житло сусіди.

Так наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття у віддалених провінціях Канади почали виростати поселення з українськими назвами: Коломия, Сокаль, Тернопіль, Збруч…

У канадійських архівах зараз виявлено чимало документів, які свідчать, що українські переселенці були найбіднішими з-поміж інших.

Серед численних проблем, що поставали перед нашими земляками, найскрутнішою була відсутність коштів для купівлі тяглової худоби, посівного зерна та знарядь для обробітку землі.

Багатьом емігрантам бракувало навіть 25 доларів на в’їзд до Канади. Інколи вони не могли оплатити найпростіший медичний огляд.

Жiнки викорчовували дикi пущi


Уже будучи на чужинi, українцям доводилося залишати родину і вирушати на заробітки. Тоді всю домашню чоловічу роботу виконували жінки. Вони орали, сіяли, збирали врожай, викорчовували дикі пущі, заготовляли дерево для спорудження хати та ще й виховували дітей.

У цей час їхні чоловіки надривали жили на будівництвах доріг, копали золото і нікель, видобували в шахтах вугілля, наймитували на фермах. Чимало з них не витримували такого життя і поверталися додому, в Україну.

Тому ж бо поет Симон Паламарюк з болем у серці писав у 1903 році («Пісня про Канаду»):

Ой Канадо, Канадочко,
Яка ж ти зрадлива,
Не з одного господаря
Тут драба зробила.
Ой Канадо, Канадочко,
Та й ти, Манітобо,
Жиє в тобі руський нарід,
Як тая худоба...

Канадійські історики визнають, що українські фермери були чесними, дужими та загартованими. Вони прокидалися за схід сонця і працювали до пізньої ночі. Їхні наполегливі зусилля оберталися винагородою — добрими врожаями.

Вже тоді вони збирали до 26,5 центнерів пшениці та 45 центнерів вівса з гектара.
Впродовж двох перших десятиліть невтомної праці наші земляки створили у Канаді потужний сільськогосподарський комплекс. У 1912 році лише в західних провінціях країни діяло понад 70 тисяч індивідуальних ферм українських переселенців.

Одне таке господарство в середньому налічувало 6 коней, 14 голів великої рогатої худоби та 16 свиней. Певна річ, ферми постачали державі значну кількість сільськогосподарської продукції.

«Ой Канадо, Канадочко,   яка ж ти зрадлива...»


...Минуло 120 років відтоді, як Іван Пилипів та Василь Єлиняк ступили на канадійську землю. Нині тут проживає майже мільйон українців. Кмітливі, вправні, працьовиті, вони стали гордістю Канади, допомогли перетворити її на високорозвинену країну і долучилися до сучасної її слави.

Доля Івана Пилипіва та Василя Єлиняка склалася по-різному. Іван з родиною оселився у провінції Альберта. Зазнавши чимало горя і, на жаль, не здійснивши до кінця своєї мрії, він загинув у 1936 році внаслідок нещасного випадку.

Василь теж осів у Альберті й згодом став шанованим фермером, почесним громадянином Канади. У місцевості Чіпмені, де він похований (помер у 1956 році), йому споруджено пам’ятник.

Василь прожив дев’яносто вісім років і залишив по собі на канадійській землі семеро дітей, п’ятдесят одного онука та шістдесят двох правнуків.

Едуард ПРИШУТОВ



"Вечерние Вести"
Погода;, Новости;, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Сентябрь 2018 (852)
Август 2018 (952)
Июль 2018 (1015)
Июнь 2018 (1010)
Май 2018 (1065)
Апрель 2018 (1024)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области