ВСЕ НОВОСТИ

Новости от KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Ноябрь 2018    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
       
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

Зрозуміти Донбас і не померти

  2960   0 14.08.2014, 19:07 | Статьи, Политика
Зрозуміти Донбас і не померти

Скільки вже часу минуло, а мене не відпускає, все муляє, ніби камінчик у черевику, та висловлена ще навесні пафосна напівпретензія-напівзвинувачення «Донбас ніхто не чує». Наші інтелектуали цілком резонно пропонували: «А ви скажіть бодай що-небудь, аби ми вас почули. Ви ж нічого не говорите. Тільки горлаєте: «Расія-Расія». І що ми маємо із цього волання зрозуміти?» На цьому дискусія закінчилися, так і не почавшись. Проукраїнські патріоти дійшли висновку, що мешканці Донбасу – поголовно тупі «ватники», а жителі Донецька і Луганська утвердилися у думці, що «київська хунта» не бажає їх ні почути, ні зрозуміти.

У цю ж канву лягали і розмові, що ми нескінченно вели на приватному рівні. Моя приятелька з Макіївки – освічена, розумна, директор установи, тобто під визначення «маргінал» аж ніяк не підпадає – розповіла, що її мати, рідна сестра і племінниця хочуть вступити до жіночого батальйону, який боронитиме Донбас від Національної гвардії.

– Навіщо?! – запитувала я, вражена до глибини душі.
– Вони не хочуть підкорятися бандерівцям і фашистам.
– Їм миліший Янукович? Який крав і ковтав, ніби не в себе? Який обідрав країну, мов липку, у тому числі, дончан і луганчан. Та однієї його люстри вистачило б родині з трьох людей мало не на все життя. А у нього тільки на дебаркадері було їх три!
– Ні, про Януковича мови вже нема. Він нас зрадив.
– То що тоді?
– Це так просто не поясниш.
– А ти спробуй. Ти ж не баба Маня біля під’їзду, що двох слів докупи не складе. Та і я не дурна. Не можеш просто, поясни складно. Я зрозумію.
– Це неможливо пояснити не донбасцю.
– Слухай, найскладніші закони світобудови пояснюються словами. Найтонші нюанси людської поведінки пояснюються словами. Поясни.
– Це не поясниш тому, хто не живе в нашому регіоні.

Розсталися, взаємно незадоволені одна одною. Пройшов час, і початкове роздратування змінилося малоприємною думкою, що моя приятелька таки має в чомусь рацію. Проблема в тому, що типовий носій особливої донбаської психології і справді не здатний сформулювати свої погляди і претензії. А той, хто може сформулювати, вже не є носієм цієї психології. Він вже піднявся вище і це заважає йому бачити деталі і ставитися до всього, що відбувається, відсторонено. (Недаремно відомий харківських художник Роман Мінін, який народився у донецькому місті Дімітров, намалював картину «План втечі з Донецької області»!) Розумні негідники, які і психологію донбасців прекрасно розуміють і спроможні проаналізувати, природно, нікому нічого не скажуть, бо саме це знання дозволяє їм нескінченно експлуатувати шахтарський край та наживатися на його жителях.

А правда полягає в тому, що Донбас – це не адміністративне поняття, і навіть не географічне, а виробниче. Це, на мою думку, велетенська багатомільйонна Корпорація. Саме так, з великої літери. І всі, причетні до цього регіону, так чи інакше, є носіями корпоративної психології.

Підтримувати слабких, пригальмовувати сильних

У побутовому сенсі, саме поняття «корпорація» не має ніякого негативного присмаку, а про «корпоративну етику» навіть говоримо як про річ позитивну. Але подивімося на явище ширше.

Корпорації, у філософському розумінні, це замкнені соціальні групи з обмеженим доступом. Виокремлюють два їх основних типи. Перший – виробничі, пов’язані з продукуванням матеріальних цінностей. Пам’ятаєте з історії середньовічні цехи? Оце про них. І другий тип – суспільні, що виконують ті чи інші функції в державі. Яскравим прикладом таких об’єднань були, наприклад, касти жерців у Давньому Єгипті. Якщо ж говорити про сучасність, то до суспільних корпорацій можна віднести армію, міліцію, і певним чином церкву та політичні партії.

Слід визнати, що на зорі людства протокорпорації, тобто роди і племена були явищем безумовно прогресивним, бо давали шанс на фізичне виживання у надзвичайно суворих умовах. А за часів Середньовіччя, коли 99% населення було неграмотним ( з 25 лордів, котрі приймали у 13-му столітті Британську Хартію вольностей, лише троє змогли поставити підписи, інші просто намалювали хрестики!), молоді корпорації – цехові братерства писців, лікарів, будівельників, ткачів, ковалів –забезпечували збереження і передачу знань наступним поколінням.

Так поступово формувалася корпоративна психологія. Людині гарантувався певний мінімум життєвих благ в обмін на обмеження її прав та безумовне підкорення корпоративній ієрархії. Борючись за виживання, корпорація змушена була підтримувати слабких членів, і водночас стримувати, обмежувати сильних і талановитих. Зараз це називають негативною селекцією. І вона, на жаль, досягла своєї мети, втілившись у найбільш концентрованому вигляді саме на Донбасі. Тут виробничі корпорації тісно переплелися з суспільними і діють, як потужний таран, знищуючи все, що заважає їхньому існуванню.

Згадаймо: перші харківські майдани проходили більш-менш спокійно, аж поки на них не нацькували «тітушок», а в Донецьку і Луганську на місцевих майданівців вже від самого початку визвірялися пересічні жителі – сварилися, плювалися, кидалися в бійку, бо відчували: ці з жовто-блакитними прапорами і надто «вумними» обличчями – не такі, як ми, вони інші. А значить несуть загрозу. Не мені особисто, а всьому Донбасу, всій велетенській Корпорації.

…Один знайомий відкрив кілька років тому в Артемівську ресторанчик.
– Звісно, довелося «занести», – стурбовано ділився він. – У податкову заніс, у санепідемстанцію, пожежникам, міліції, у прокуратуру…
– А навіщо заносив?
– А як не занести, коли у мене в ресторані на вісімдесят місць – два зали і літня веранда – офіційно оформлені бухгалтер на пів-ставки та дві офіціантки на «мінімалку»? Та і продукти переважно закуповую на ринку без належних сертифікатів.
– Ясно. Ну, тоді все гаразд?
– Та ні. «Криши» ще нема.
– Яка «криша», коли ти і так всім хабарі пороздавав?!
– Ти не розумієш. Хабарі – одне, «криша» – інше.

«Криша» забарилася. Знайомий втратив апетит і аж почорнів від переживань. Заспокоївся лише через три місяці, коли до нього навідалися міцні, але коректні хлопці та назвали суму, яку належить щомісяця сплачувати. Чому він не просто погодився, а навіть зрадів цій пропозиції? Йому що, гроші зайві? Чи він не знайшов би їм іншого застосування? Та, звісно, знайшов би! Але як типовий представник корпоративної психології вважає для себе обов’язковим платити певне «відступне» за те, що не працює на Корпорацію напряму, а насмілився на крихітну, зв’язану по руках і ногах, та все-таки самостійність.

Він може буркотіти, що занадто багато деруть, може спробувати трохи обдурити представників «криши», але саме їхнє право стягувати з нього ці гроші він і не думає ставити під сумнів. Як російський кріпак, що займався відхожим промислом, не ставив під сумнів право пана брати з нього оброк. Як же інакше? Він же є власністю пана. Так само і мій артемівський знайомий є власністю Корпорації. Він панічно боїться, що його запідозрять у тому, що поставив власні інтереси вище інтересів Корпорації. А це вже сприймається членами корпоративного суспільства як зрада.

Життя «по гудку»

Ще зовсім недавно, за радянських часів навіть така – кастрована самостійність була просто неможлива. Ось ви знаєте, скільки у Донецькій області сільського населення? Всього п’ять відсотків. П’ять! Тобто людей, які не просто працюють на землі, а й зберегли деякі риси хуторянської, індивідуалістичної психології. Адже селянин якщо не в колгоспі, то принаймні у себе у дворі сам приймав рішення. Завести качок та індиків чи обмежитися курями, засадити весь город картоплею і помідорами, чи додати квасолі та капусти. На Харківщини таких третина, а на Донеччині лише кожен двадцятий! Всі інші народжуються, виховуються, живуть, працюють і помирають, відповідно до інтересів великої Донбаської Корпорації. Подивіться на карту. Більша частина регіону – це міста, збудовані навколо покладів вугілля або підприємств великої металургії, де директор шахти чи заводу – цар і бог. Як він сказав, так і буде.

Мешканці таких моно-містечок можуть буркотіти, красти все, що погано лежить, тихцем обурюватися низькою зарплатою чи печерним рівнем безпеки праці, але саме право директора вершити їхні долі під сумнів не ставлять. Приватні підприємці, а їх дуже мало в таких населених пунктах, викликають у корпоративному суспільстві не повагу, а заздрість і ненависть. Як вони насмілилися висунутися, наважилися не вставати «по гудку», не йти на роботу «по гудку», а жити власним розумом і щось там самостійно вирішувати, коли всі інші покірно стоять і чекають крихт з барського столу?!

Нас…, а мы крепчаем

А тепер скажіть, чи можна це сформулювати, а, тим більше, промовити вголос? Це ж просто соромно! Тому мешканці Донбасу вигадали собі лукавий евфемізм «стабільність». Не забули, як ми потішалися з передвиборчого гасла регіоналів «Реформи та стабільність»? Але з точки зору носіїв корпоративної психології ніякого протиріччя у цьому словосполученні нема. Для верхівки – реформи, тобто перерозподіл ресурсів та грошових потоків від різних там прийшлих – київських, дніпропетровських, вінницьких, харківських, закарпатських – олігархів на користь донецьких. А для низів – стабільність, тобто гарантований мінімум, який абсолютно не залежить ні від рівня кваліфікації, ні від особистих зусиль, ні від здібностей.

Деяке незадоволення викликало лише те, що цей мінімум з року в рік зменшувався. Але вони і тут пристосувалися. Закрилася шахта? Поліземо у копанку. Не знаходить попиту і це, видобуте у смертельно небезпечний спосіб вугілля? Підемо на цвинтар зрізати металеві огорожі з могил чи каналізаційні люки знімемо і здамо на металобрухт. Та якось виживемо. У цьому навіть знаходять своєрідну доблесть. Ось, мовляв, що з нами не робить наша рідна влада, а ми не йдемо проти неї, не ліземо на барикади, на відміну від гадів-западенців та киян, які зажралися.

Слід також взяти до уваги, що донбасці щиро поважають лише фізично важку працю, від якої тріщить хребет та рвуться жили. Щоправда, вони були би щасливі, якби вдалося влаштуватися самим на тепліше місце та позбавити дітей від підземної долі, та то – мораль внутрішнього використання. А назовні декларується гордовите: «Лишь тот достоин пайка и зарплаты, кто каждый день за них полезет в шахту». На їхню думку, не лише корумповані чиновники, продажні депутати й олігархи, що присмокталися до бюджету, а й Біл Гейтс та Сергій Брин, котрі розбагатіли завдяки власному розуму і волі, – хитрож..і паразити, що всім задурили голови та тягнуть народні копійки. І думку цю ніщо не похитне.

За великим рахунком, прихильників корпоративної психології належить визнати її же жертвами. Бо вони так бояться, що реальність вступить у конфлікт з їхніми поглядами, що навіть подорожують неохоче. Хоча фінансово цілком могли б собі це дозволити: у жителів Донбасу зарплати як за радянських часів, так і у незалежній Україні традиційно були вищими, ніж в інших областях (крім хіба що столиці). Проте третина дончан і луганчан ніколи не виїжджали за межі не те що своїх областей, а навіть населених пунктів, де народилися! Причина, гадаю, у підсвідомому страху порівняти власне існування з життям таких же людей в інших краях, або, не дай, Боже, за кордоном, і дійти неспростовного висновку, що жити поза межами Корпорації не лише можна, а життя там значно краще, багатше, перспективніше, легше, безпечніше, чистіше, врешті-решт.

Загублено сенс життя. Тому, хто знайде, гарантована винагорода

Зараз на Донбасі дуже важко. І ні тільки тому, що стріляють, вбивають, калічать, грабують, не тільки тому, що нема світла, води, газу і похід у магазин перетворюється на смертельно небезпечну експедицію. А й тому, що до всіх цих випробувань додалося ще одне – моральне – переоцінка цінностей. Корпорація, в рамках якої жили, часом навіть непогано жили, якій підкорялися кілька поколінь жителів регіону, опинилася під реальною загрозою. І не в тому річ, що зруйновані будинки, пошкоджена інфраструктура, зупинилися підприємства – все це рано чи пізно відбудується. А в тому, що люди втрачають, вибачте за пафос, життєві орієнтири. «Свій» президент ганебно дав драла, Москва, попри проведений за кримським зразком «референдум», не мичить, не телиться, з Росії на допомогу прибувають якісь мутні персони, а то і взагалі чеченці, яких уже бояться більше ніж зловісного «Правого сектора». А замість очікуваного щастя – руїна.

– Самі винні, – підсипає сіль на рани інша, не донбаська, некорпоративна Україна.
– У чому ж ми винні? – дивуються донбасці. – Ми ж не робили нічого такого, чого не робили раніше. Нас повезли до Києва підтримати Віктора Федоровича, ми й поїхали. Нам вклали в руки російські прапори, ми і взяли. Нам наказали прийти на референдум., ми й стали у черги. Нам сказали, що нас переріжуть бандерівці, ми і злякалися.
– А головою думати не пробували? Чи вона у вас тільки для того, аби в неї їсти?– іронізує інша Україна. – Навіщо дали російському телебаченню зазомбувати себе? Навіщо повірили місцевим пройдисвітам?
– Так росіяни ж брати. Як не вірити? Ми завжди їх канали дивилися. До того ж, якщо вони відмовляться від нашої продукції, ми ж загнемося. (Їм, звісно, невтямки, що в Росію експортується лише 6% товарів, що виробляються у Донецькій області! Тобто обсяг некритичний). І кого ви називаєте пройдисвітами? Наших донбаських начальників, голів, директорів, депутатів? Ми ж завжди їх слухалися і підкорялися. Ми ж і цього разу зробили так, як вони наказали. А нас за це – з гранатометів…
– Так вам, йолопам, сепарам, колорадам клятим, і треба, – зловтішається некорпоративна Україна.

В результаті подібних дискусій донбасці лише ще більше озлоблюються на невдячну Україну, яку Донбас, не жаліючи себе, годує. Вони в це щиро вірять! Та залишаються сам на сам зі своїми важкими думками. Що пішло не так? Чому їхня слухняність і покірність, сліпа, без роздумів відданість Великій Донбаській Корпорації та віра її очільникам, які завжди спрацьовували, цього разу дали такі страшні, такі криваві результати? За що караєш, Господи?!

Вони не рисуються і не клеять дурня. Вони справді не розуміють. Чи буде бодай якийсь результат від цих розумових вправ? Не знаю. Хоча, ні, знаю. Навіть можу підкріпити свої слова висновками соціопсихологів, які, провівши масштабні опитування, констатували, що змінити свої погляди під впливом нових обставин можуть лише 30% дорослих людей.
Шакал і гієна

…Якось Костянтин Паустовський розповів кумедну історію. У нього росло двійко діточок – старша донька і молодший синок, котрі маленькими так сварилися між собою, що батьки любовно називали їх шакалом та гієною. Одного літнього спекотного дня вся родина вибралася на дачу. Їдуть у машині, варяться від жари. Раптом син угледів вдалині жовту діжку.

– Квас! – закричав радісно він. – Зараз нап’ємося, охолонемо!
– Керосин, – заперечила донька. У чомусь вона мала рацію, бо у п’ятдесяті роки гасом торгували на розлив теж із жовтих діжок, тільки менших і трохи іншої форми.
– Та ні, квас, – переконував син.
– Керосин, – стояла на своєму донька.
– Ну бачиш же, квас, – вмовляв хлопчик, коли наблизилися до діжки впритул.
– Керосин, – не відступала дівчинка.

І діти, і батьки вийшли з машини, видудлили по кухлю духмяного прохолодного напою, і набрали у бідон. А коли знову всілися в авто та зрушили з місця, син примирливо сказав.

– Все-таки це був квас.
– Керосин! – відрізала донька.

Це не смішно. Це страшно. Для двох третин жителів Донецька і Луганська, київська влада завжди буде «фашистською хунтою», Крим завжди буде не окупованим, а визволеним, російські агресори – братами, чеченські найманці – мужніми захисниками, терористи – самовідданими ополченцями, сепаратисти – романтиками, які хотіли дати Донбасу кращу долю. Для них завжди буде «керосин».

Чи лікується це? Не знаю. Та найгірше, що можна зробити, це намагатися «купити» зневірених та озлоблених добротою. Звісно, вони, як і будь-які люди, чутливі до милосердя на особистому рівні. На жаль, для носія корпоративної психології ці почуття або ознака слабкості, або недозволена, навіть небезпечна річ, яка викликає тільки недовіру та глузування. Бо «добренькими», як свідчить їхній життєвий досвід, виглядають лише шахраї, що хочуть їх обдурити, або блаженні «лохи».

Пам’ятаю гірке зізнання біженки зі Слов’янська, яка знайшла притулок менш ніж за сто кілометрів – в одному харківському селі. Вона скрупульозно перерахувала все, що принесли, чим допомогли нові сусіди, сповнені співчуття, а потім промовила, хитаючи головою.

– Якби, не дай, Боже, така біда трапилася з вами, наші люди вам так не допомагали би.
– Чому?!
– А так. У нас люди зовсім інші.

Ця проста жінка, звісно, неспроможна окреслити основні риси корпоративної психології, але висновок зробила абсолютно точний. Як це люди, яким ніхто нічого не скомандував чи хоча б просто не дав дозволу, отак взяли та й допомогли чужинцям? Непорядок. Носії корпоративної психології не жадібні. Зовсім ні. Вони, може, останню сорочку із себе зняли б. Але як же так, без команди?

Ви провинилися. І цить!

Тож, що нам із усім цим робити? Тут, вважаю, належить прислухатися до соціопсихологів. А вони радять для початку, коли викинемо з нашої землі всіх тих «реконструкторів», ряджених «козаків», місцевих «мавп з гранатами», коли запанує мир, слід міцно «закрутити гайки». Категорично поінформувати донбасців, що будь-які ігрища навколо територіальної цілісності і незалежності держави закінчилися раз і назавжди.

Підрахувати до копійки завдану шкоду та чітко пояснити, що провина за втрачені гроші і майно лежить на мешканцях Донбасу, а розраховуватися за це змушена вся країна.

Далі треба показово покарати місцевих «князьків». Не дядька, який стояв на блокпосту з «колорадською» стрічкою, чи вчительку, котру включили до дільничної комісії на псевдореферендумі, а людину всім відому. Небожителя. До кого вдасться дотягнутися. І розтлумачити, що це він і йому подібні обдурили довірливих громадян і мають за це реально сісти на нари. Та подати це так, що держава дає донбасцям шанс на виправлення.

…Знаєте, довелося мені восени 2005 року десять днів прожити на Донеччині і поспілкуватися з величезною купою людей, що представляли практично всі прошарки населення. З яким трепетом вони слухали українську мову, що панувала у нашому журналістському «десанті», як зворушливо намагалися і собі перейти на державну, або уклінно вибачалися, що недостатньо нею володіють. Як чудово співали народні пісні, і як наполегливо намагалися переконати, що вони теж українці. Щоправда, Януковича не проклинали і у любові до Ющенка не зізнавалися, але те, що вони були налякані тим, що наробили, і готові нести за це розумне покарання, було очевидно. «Бий, батьку!»

Цим і треба скористатися. І зайнятися нарешті економікою Донбасу. Не відкривати закриті шахти, не реанімувати брудні виробництва, а шукати донорів по всьому світу та будувати нові складні підприємства, де не «бери больше, бросай дальше», а думати треба, освіта необхідна, нові знання і навички, де заробіток і рівень життя залежатиме не від покірності і слухняності, а від здібностей, зусиль, підприємливості кожної окремої людини. Тільки тоді, сподіваюся, похитнеться той корпоративний Молох, що отаборився на Сході нашої країни, та висить багатопудовим жорном на нашій з вами шиї.

Утім, справа не тільки у Сході. Корпоративній психології підкорюються не тільки мешканці цього регіону. Вони є в усіх областях України. Вони є навіть у найрозвиненіших країнах світу. Просто їхній відсоток там незрівнянно менший. І не тому, що там люди кращі, а тому, що така психологія вже себе ізжила. Вона є гальмом розвитку особистості, вона не дає адаптуватися до нової реальності, до нових викликів, які висуває час. Ну не здатна до розвитку і висунення нових ідей і сенсів людина, яка не може зробити ані кроку без команди згори.

В європейських країнах та Америці давно вщухли суперечки щодо того, чиї права вищі – людини чи держави. А у нас вони тільки починаються. Причому спочатку ще треба довести, що інтереси держави вищі, ніж інтереси Корпорації. І лише після цього переходити до вже зовсім революційної для багатьох наших громадян ідеї, що права людини вищі за права держави.

Як же це донести до широких народних мас? Рецепт відомий. Через безкоштовні видання – не тільки ж газеті «Вести» формувати суспільну свідомість! Через радіо, особливо «гавкунець»; у нього не так мало слухачів, як здається просунутим користувачам Інтернету. І довіряють йому значно більше, ніж будь-яким іншим сучаснім ЗМІ. Через телебачення.

Тільки благаю вас, колеги, припиніть у воєнний час молитися «священній корові» – балансу думок. «Як повідомляє прес-центр АТО, об’єкт обстріляли терористи. За інформацією ж так званої ДНР, цей же об’єкт накрила вогнем Нацгвардія». Така подача тільки дезорієнтує носія корпоративної психології. Він не вміє співставляти, аналізувати, самостійно шукати інформацію. Для нього світ чітко ділиться на чорне і біле, та існує лише одна правда, висловлена авторитетною людиною гучним і впевненим голосом. Коли ж починають белькотіти: «З одного боку так, з другого інакше, але є ще і третя думка…», він плює на все і йде пити пиво.

Віталіна Зіньківська
glavnoe.ua
Погода;, Новости;, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Ноябрь 2018 (523)
Октябрь 2018 (1050)
Сентябрь 2018 (1008)
Август 2018 (952)
Июль 2018 (1015)
Июнь 2018 (1010)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области