Величезна частина нашого бюджету зараз – це інвестиційна позика. Кожне видаткове рішення по цій кризовій позиці повинно бути вкладенням в порятунок життів, тимчасову підтримку постраждалих від локдауну і в запуск економічного відновлення.
Люди схильні витрачати набагато більше, якщо розраховуються кредиткою, а не готівкою. Дослідження пояснюють це зокрема тим, що віддаючи гроші фізично, людина одночасно відчуває дві емоції: радість від придбання та біль від розставання з грошима. Це допомагає їй чітко усвідомити ціну покупки. Якщо ж ці емоції роз’єднуються в часі і біль переноситься на майбутнє, людина недооцінює вартість придбання, пише спеціально для НВ.Бізнес ексзаступник Міністра фінансів, співзасновник Фундації розвитку ринку капіталу Юрій Джигир.
Звісно, кредит може врятувати у складних ситуаціях і дозволяє інвестувати в проекти, які можуть дати імпульс для збільшення добробуту. Але вигідно ним користуватись, заробляючи милі та кешбеки, вміють ті, хто аналізує свої витрати та їхню повну ціну в момент придбання, а не коли приходить банківська виписка.
Державних «гаманців» це так само стосується. За останні дванадцять років наша країна пройшла три кризи, коли уряд вирішував йти на значні нові запозичення. Але, на жаль, нам не завжди вдавалось використати ці кошти стратегічно.
У 2008 – 2010 роках бюджетні доходи стрімко скоротились, але уряд активно збільшував зарплати та пенсії, створивши найбільший за незалежну історію рівень первинного дефіциту.
Первинний баланс (дефіцит чи профіцит) – це різниця між доходами і видатками без врахування виплат на обслуговування боргу. Саме первинний баланс вказує на розрив між тим, скільки уряд заробляє і скільки він витрачає на надання товарів та послуг, тобто чи живемо ми «по кишені». Чим кращий первинний баланс, тим менше держава залежить від додаткових запозичень: адже вона може проплатити свої неборгові зобов’язання лише за рахунок власних доходів. Якщо у нас первинний профіцит – значить у нас є надлишок, щоб зменшити боргове навантаження, якщо дефіцит – ми мусимо накопичувати борг.
Наступна економічна криза почалась ще наприкінці 2012 року, і уряд знову реагував на стагнуючий ВВП масштабним підняттям зарплат та пенсій за рахунок нового боргу. При цьому зростаючі приховані ризики державних фінансів (борги енергетичного сектору, вразливий банківський сектор) залишались невирішеними і тихо цокали таймером бомби сповільненої дії.
За цю політику довелось розплачуватись. У 2014 році уряд був вимушений перевести первинний баланс з дефіциту в профіцит, щоб почати виплачувати борги. Хоча видатки в ці роки дуже зросли через необхідність соціальної підтримки населення після підняття енерготарифів та значні потреби армії, вони зростали повільніше, ніж доходи, залишаючи кошти для поступового зменшення суми боргу. Протягом 2018 – 2019 років, державний бюджет було витримано з первинним профіцитом понад 1% ВВП, а обсяг боргу – зменшено з 80% в кінці 2016 року до 50% ВВП в кінці 2019 року.
Проблеми, які створив Covid, змусили запозичати більшість країн світу. Більшість урядів були налаштовані «витрачати стільки, скільки буде потрібно», щоби врятувати своїх громадян та свої економіки. Цій політиці також сприяли вкрай низькі процентні ставки, що як раз стабільно знижувались протягом останніх років завдяки м’якій монетарній політиці ключових центральних банків.
В цьому сенсі, Україна була зовсім не унікальною, різко збільшивши видатки і створивши в державному бюджеті первинний дефіцит розміром в 4,1% ВВП (у порівнянні з первинним профіцитом на рівні 1% ВВП у 2019 році). Якщо додати до видатків також позички Держказначейства Пенсійному фонду, розмір первинного дефіциту у плані на 2020 рік сягнув би 4,7% ВВП. Бюджет наступного року продовжує цю політику: він затверджує первинний дефіцит на рівні 2,5% ВВП з урахуванням очікуваних казначейських позичок Пенсійному фонду.
Отже, ми знову активно позичаємо, і позичаємо саме на первинний дефіцит. Тільки за 2020 – 2021 роки, порівняно з попередніми двома роками, ми створюємо додаткову потребу у фінансуванні державного бюджету в обсязі 347 млрд грн, не враховуючи видатків на відсотки. Це – кошти, які доведеться повертати, і біль від усвідомлення цифр у банківській виписці прийде скоро і інтенсивно.
Наступний рік буде другим роком величезного фіскального імпульсу, купленого в кредит. Більше того, ми почали брати дуже дорогі кредити, переорієнтовуючись на зовнішні фінансові ринки замість міжнародних позик, прив’язаних до антикорупційних реформ (більше – в статті Сергія Верланова у Financial Times). Ми тримаємо в руках пластикову картку з 347 млрд грн на рахунку і відчуваємо впевненість, полегшення, спокій при оплаті простих необхідних щоденних витрат або купуючи те, про що так давно мріялось. В розподілі цих коштів важко зберегти раціональність, тому що ціна цих інвестицій неочевидна і розмита у часі.
Але в реальності величезна частина нашого бюджету зараз – це інвестиційна позика. Кожне видаткове рішення по цій кризовій позиці повинно бути вкладенням в порятунок життів, тимчасову підтримку постраждалих від локдауну і в запуск економічного відновлення. Решта поточних справ має вписатись в первинний баланс, навіть якщо доведеться закривати або зменшувати якісь поточні програми.
Найгірший протилежний сценарій – витратити кризовий кредит на підвищення зарплат та пенсій, таким чином створивши нові постійні зобов’язання на майбутнє, під які потім не буде доходів. Саме в цю пастку ми потрапили двічі у попередніх кризах, з яких вийшли не лише з новим боргом, але і з новими постійними платіжками, які виявились не по кишені. Чим швидше ми усвідомимо ці граблі і чим стратегічніше ми вкладемо позичені кошти, тим агресивнішим буде вихід з рецесії і тим легше ми повернемо новий борг.