Українські громадяни, які усвідомлюють визначальну роль своєї мови як головного чинника національної консолідації, наполягають на необхідності дерусифікації комунікативного простору країни. Натомість їхні опоненти висувають різні теорії, щоби зберегти російську мову в Україні
Про це для “Радіо Свобода” пише Лариса Масенко.
Для виправдання й узаконення вагомої присутності російської мови в нашій країні деякі політичні й культурні діячі популяризують ідею, згідно з якою російська мова, вживана в Україні, – не така, як російська мова в Росії, тому ми маємо легалізувати її український варіант і прийняти його як свою культурну власність.
Фантастичний план перейменування “української російської” мови висунув радник президента Зеленського Микита Потураєв в інтерв’ю, опублікованому 11 липня 2019 року. За словами Потураєва, “українська російська” мова зовсім інша… Ми взагалі маємо її перейменувати. І сказати, що в нас руська мова, а там [у Росії] – російська”.
Як зазначає Тарас Марусик, версія Потураєва щодо мовної ситуації України має такий вигляд: “українська державна мова, мови національних меншин, руська мова (“український руській язик”), російська мова й, на додаток, русинська Закарпаття”. Цілком слушно Марусик оцінює зазначену схему розподілу мов як таку, що “вписується в “теорію” свідомого множення хаосу й задурманення голів”. До цього можна додати маніпулятивну підміну понять у “теорії” президентового радника: історичну назву української мови “руська мова” він переадресовує сучасній російській.
Абсурдні пропозиції Потураєва не заслуговували б на увагу, якби цей депутат Верховної Ради не був головою комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики. Щоправда, жодних шансів на практичне втілення запропоновані “перейменування” не мають, їх слід сприймати як чистісіньку демагогію.
Під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності “мовного закону Ківалова-Колесніченка”. Київ, 26 січня 2017 року. (У кінцевому результаті КСУ в лютому 2018 року скасував “закон Ківалова-Колесніченка”)
Реалістичнішою видається ідея надання російській мові в Україні особливого статусу, коли її обстоюють деякі відомі публічні інтелектуали. Так, журналіст Андрій Куликов під час публічної розмови на 83-му міжнародному конгресі PEN, який відбувся у Львові 21 вересня 2017 року, заявив: “Ви знаєте, нам давно пора привласнити російську мову. Так! Сказати, що вона є мовою 10 мільйонів людей, які живуть в Україні. Тому вона наша!”. Тоді ж журналіст висловив думку про потребу створення Інституту російської мови, порівнявши нашу ситуацію з тим, що існують варіанти англійської мови – австралійський, американський, новозеландський.
Подібні пропозиції щодо узаконення присутності російської мови в нашій країні неодноразово висував Андрій Курков. Як вважає письменник, щоб обмежити можливості Росії захищати в Україні російську мову, треба визнати “українську російськомовність українською “культурною власністю” й узяти українську російську під свій філологічний контроль”. У цьому ж інтерв’ю “Деловой столице”, опублікованому 10 січня 2018 року, Курков пропонує заснувати Інститут російської мови “під дахом Інституту мовознавства імені Олександра Потебні АН України, щоб фіксувати відмінність української російської мови від російської в Росії, працювати над створенням російськомовної України вже як власного явища, за межами Росії”.
Під час акції біля Верховної Ради України, Київ, 25 квітня 2019 року. Цього дня депутати ухвалили закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”
Зросійщення українців за часів Щербицького
Автори таких пропозицій, свідомо чи несвідомо, обстоюють збереження наслідків русифікації та її продовження.
Варто нагадати, що під пильним “філологічним контролем” російська мова в Україні перебувала за совєтської доби. Особливо посилився він разом із інтенсифікацією асиміляційних процесів у часи правління першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького в 1970-х – першій половині 1980-х років.
Читайте також: Замість Ківалова й Колесніченка – Бужанський. Яка різниця?
В 1971 році в Інституті мовознавства імені Олександра Потебні АН УРСР був заснований відділ російської мови, а в багатьох університетах функціонували кафедри російської мови. Зазначений відділ і кафедри продовжують працювати в Україні до сьогодні, що усуває потребу заснування якогось нового Інституту російської мови.
За совєтської доби це були центри ідеологічного забезпечення процесів зросійщення українського населення й контролю за дотриманням норм засвоюваної українцями російської мови її нормативним стандартам.
Темні часи 1970-х – першої половини 1980-х років за масштабами репресій щодо українських патріотів й інтенсивністю процесів мовно-культурної асиміляції майже зрівнялися з періодом сталінського терору 1930-х років.
Особливу увагу в цей час партійні й урядові органи УРСР за наказом з Москви звернули на систему освіти.
Партійні постанови під грифами “Цілком таємно” та “Не для преси”
У відповідь на постанову ЦК КПРС від 31 серпня 1978 року “Про дальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках” Міносвіти УРСР, Держплан УРСР, АН УРСР, Держкомвидав УРСР ухвалили низку заходів із організації виконання цієї постанови.
10 червня 1983 року була ухвалена ще одна постанова ЦК Компартії України й Ради міністрів УРСР “Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. №473 “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”.
Тексти цих документів оприлюднив професор Василь Лизанчук у праці “Навічно кайдани кували” (Львів, 1995). Слід зазначити, що заходи від 31 серпня 1978 року мали гриф “Цілком таємно”, а постанова від 10 червня 1983 року – гриф “Не для преси”. Цікаво, що в другому документі один із пунктів (восьмий) не був прописаний, бо мав позначку “таємно”. У зв’язку з цим важливо було б віднайти його оригінал в архіві.
Книжка Василя Лизанчука “Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні”, Львів, 1995 рік, 415 сторінок. Видання Інституту народознавства НАН України
Ще одну постанову Колегії Міністерства освіти УРСР від 29 червня 1983 року також із грифом “Не для преси. Тільки для службового використання” опублікував у скороченому варіанті Григорій Півторак у книжці “Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі “спільної колиски” (К., 2004).
Постанова мала назву “Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки”.
Обов’язкові для виконання заходи в цій постанові містили 30 пунктів, що мали на меті охопити російщенням усі ланки освітньої системи. Наведу лише деякі з них:
“До кінця 1984 р. розробити рекомендації для вихователів дитячих садків і батьків по вивченню російської мови дітьми старшого шкільного віку”.
Читайте також: Русифікація проти українізації в 1920-1930-х роках. Хронологія боротьби
“Розробити на 1 листопада 1983 р. для представлення Держпланові УРСР пропозиції по збільшенню щорічного прийому до аспірантури за фахом “Російська мова та література” і “Методика викладання російської мови та літератури” до 25 осіб”.
У постанові йшлося також про збільшення з 1984 року на 15% заробітної плати вчителям російської мови й літератури.
Отже, за два десятиліття перед тим, як наша країна здобула незалежність, в її закладах вищої освіти було підготовлено цілу армію “обрусителів краю”.
Саме це, вочевидь, пояснює той факт, що освітні заклади в більшості міст України, за винятком західних областей, не стали впродовж усіх років незалежності середовищами українськомовного виховання та спілкування, а досі лишаються двомовними. Значна частина вчителів, які навчалися в педагогічних вишах часів правління Щербицького, сприйняли перехід шкільної освіти на українську мову як вимушену повинність.
Про одну з таких учительок розповідає моя колега, дочка якої вчиться в київській школі. На уроках із української мови вчителька постійно цитує улюбленого Пушкіна, жодним словом не згадуючи про українських поетів, а після закінчення уроку з полегшенням переходить у спілкуванні з учнями на російську. “Мова хліба” для такого педагога вочевидь не стала “мовою серця”.
Під час акції на підтримку української мови біля Конституційного суду України, який розглядає подання 51 депутата, які оскаржують мовний закон. Київ, 9 липня 2020 року
Російська граматична форма “на Украінє” як факт лінгвістичної агресії Путіна
Що ж до суттєвих відмінностей “української російської” від російської в РФ, то навряд чи є підстави говорити про існування якогось особливого українського варіанта російської мови. Виконавці совєтської русифікації пильно стежили за “чистотою” російської мови, засвоюваної українцями. Так, у зазначений період Інститут мовознавства імені Олександра Потебні АН УРСР випустив цілу низку книжок із культури російського мовлення: “Русский язык – источник обогащения языков народов СССР” (К.,1978), “Функционирование русского языка в близкородственном языковом окружении” (К., 1981), “Культура русской речи в национальных республиках” (К., 1984) й інші. Виходили спеціальні журнали та посібники для вчителів із методики викладання російської мови в Україні.
Сьогодні головною відмінністю в українській мові від російської слід вважати хіба що вживання граматичної форми “в Украінє”, а не форми”на Украінє”, яку використовує Путін та його оточення в офіційних промовах і документах.
Цікаву версію щодо політизації цієї лінгвістичної деталі висунув Андрій Ілларіонов, колишній радник російського президента Володимира Путіна.
Президент Росії Володимир Путін (праворуч) і його радник з економічних питань Андрій Ілларіонов. Москва, 9 квітня 2004 року
Як показав Ілларіонов, форму “в Украінє” Путін і його оточення послідовно вживали до 27 липня 2013 року. У цей день під час виступу в Києві на конференції “Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України” Путін вперше вжив форму “на Украінє”, і відтоді саме вона була запроваджена в усіх документах російського адміністративного апарату, виступах патріарха РПЦ Кирила, міністра закордонних справ Сергія Лаврова й інших чиновників.
Оскільки в російській мові конструкцією із прийменником “в” послуговуються щодо суверенних держав, а формою з “на” – щодо бездержавних територій, Ілларіонов припустив, що саме 27 липня 2013 року, за пів року до окупації Криму, Путін у виступі в Києві продемонстрував свої наміри розпочати війну з Україною для знищення її державного суверенітету.
Переконливість доказів Ілларіонова, заснованих на лінгвістичній деталі, доводять наведені ним численні приклади розрізнення зазначених граматичних форм в адміністративних документах і виступах Путіна та його оточення до липня 2013 року й після нього.