Екранізація відомої франшизи “Відьмак” відчайдушно прагне стати новим блокбастером Netflix. Але попри масштабний всесвіт фентезі та харизматичного головного героя, до рівня “Гри престолів” серіалу далеко. Оглядач BBC Culture пояснює чому.
Новий нетфліксівський серіал “Відьмак” – дітище складного шлюбу. Це адаптація фентезійних романів польського автора Анджея Сапковського з Генрі Кавіллом у головній ролі.
Втім, франшиза про сивоволосого мисливця на монстрів багатьом відома насамперед завдяки однойменній серії відеоігор.
Цей факт – великий головний біль Сапковського, який, не передбачивши такого успіху гри, на початку нульових продав права на сюжет за одноразовий гонорар, а не відсоток від продажів.
А вже 2015 року гра “Відьмак 3: Дике полювання” здобула беззаперечне звання найвидатнішої рольової відеогри в історії. На сьогодні лише цієї частини гри продано понад 20 мільйонів копій.
Судовий процес щодо додаткового гонорару автору триває з того часу.
Втім, на думку виконавчої продюсерки “Відьмака” Лорен Шмідт-Гісріх (“Шибайголова” і “Захисники”, серія Marvel для Netflix), конфлікт між авторськими правами та популярністю відеоігор не має великого значення.
Якщо ви фанат цих ігор, стверджує вона, то чому вам має не сподобатись серіал, заснований на книжках, які надихнули створення цих відеоігор.
І це дійсно так. Проблема “Відьмака” не пов’язана ані з глибиною романів Сапковського, ані з їхньою адаптацією під рольову комп’ютерну гру.
І якщо книжки зосереджені на внутрішньому світі головного героя, а відеоігри ретельно вибудовують світ, який оточує Ґеральта, то телесеріалу не вдається зробити ані перше, ані друге.
Причина й в уривковому та невдало згорнутому сценарії, й у прісній грі виконавця головної ролі, яка радше створює враження учасника фестивалю Comic Con.
Ґеральт, звичайно, не простий персонаж для будь-якого актора. У романах Сапковського він постає в образі сумного самотнього воїна, зустрічі з яким уникають.
Він – відьмак, представник зниклої породи вбивців монстрів, які через низку мутацій досягли надлюдської сили та спритності, але, вочевидь, заплатили за це здатністю відчувати емоції.
У Сапковського він – могутній мовчазний чолов’яга, незворушний ззовні із суворим почуттям гумору та напрочуд чутливий і вразливий всередині.
Кавіллу, однак, не вдається передати жодну з цих рис, його герой виглядає пласким і одноманітним. Не допомагає навіть ексцентричний зовнішній вигляд Відьмака.
Якщо серіал – ваше перше знайомство з історією про Ґеральта, вас не полишатиме питання, чому взагалі комусь спало на думку екранізувати цей сюжет.
Утім, Генрі Кавілл не єдиний винуватець провалу телешоу, адже він працював з тим матеріалом, який отримав. Власне, в ньому, тобто в надзвичайно невдалій адаптації роману, вочевидь і полягає головна проблема.
Перші дві книги серії “Останнє бажання” та “Меч призначення” композиційно є збірками оповідань. У кожному з них Ґеральт б’ється з одним із монстрів або долає якусь проблему.
Спочатку ці короткі історії виглядають самодостатніми, але поступово вони вводять персонажів та сюжетні деталі, які в наступних книжках перетворюються у масштабну, складну сагу.
Бомбардування сценами
Творці серіалу, однак, підійшли до композиції інакше. Гісріх вирішила розділити кожен із восьми епізодів на три окремі сюжетні лінії: пригоди Ґеральта, історія походження Йеннефер та королеви Цірілли з рідної Цінтри, яку роздирає війна.
Такий підхід до створення фентезійного всесвіту застосовує зокрема “Гра престолів”, чий успіх, безперечно, надихнув і творців “Відьмака”.
Але в “Грі престолів” цей прийом спрацював тому, що перший сезон саги знайомить глядача зі світом Вестероса, поступово вводячи персонажів через невеликі, прості історії.
У “Відьмаку” цього не стається. Перші кілька епізодів (критики мали змогу подивитися п’ять із восьми) – це бомбардування глядача говірками, локаціями та видовищами, які без загального контексту виглядають досить безглуздо.
Серіал начебто одразу претендує на успіх “Гри престолів”, сподіваючись, що для цього достатньо лише кількох фентезійних королівств та купи персонажів.
Це бажання одразу зірвати куш створює враження, що у “Відьмаку” водночас відбувається два серіали: епізодичні пригоди головного героя і розгортання великого і захопливого фентезійного епосу.
У реальності це перетворює перші серії “Відьмака” на дивний калейдоскоп мало поєднаних між собою подій.
Так, у пілотній серії масштабні політичні події фентезійного світу, протистояння королівства Цінтри та імперії-загарбниці Нільфгаарду кожні п’ять хвилини перемежаються історією приїзду Ґеральта до маленького містечка Блавікен, де він потрапляє у сутичку між чаклуном Стрегобором та принцесою-воїном Ренфрі.
В обох сюжетних лініях персонажам нічим дихати – їхні репліки і дії часто виглядають дивними й необґрунтованими.
Подекуди серіал таки демонструє певний потенціал. Третій епізод, присвячений історії стриги, мабуть, найбільше з усіх серій наближається до містики і моторошного горору.
Лише пригадайте образ височезного темного кістяка стриги, яка, тягнучи по підлозі свою пуповину (вона – проклята дитина, пам’ятаєте?), полює на жертв у своєму занедбаному готичному замку.
Або наступна сцена бою, що виглядає майже елегантною у доведеній до абсурду жорстокості. За “лавкрафтовську” естетику жахів у серіалі, до речі, відповідає режисер Алік Сахаров, який також працював над “Грою престолів”.
Не дивно, що серіал починає набирати темп лише на своїй п’ятій годині, коли відбувається перша зустріч Ґеральта і Йеннефер. Епізод, який не тільки нарешті поєднує дві сюжетні лінії, але й дає шанс Кавіллу показати геть інший бік особистості свого персонажа – Ґеральта закоханого.
Йеннефер, власне, одна з найбільш захопливих частин “Відьмака”, що значною мірою є заслугою молодої британської зірки Ані Чалотра.
У романі читач знайомиться з Йеннефер, коли й Ґеральт вперше зустрічає її. Але в серіалі її долю показано від народження і дитинства, проведеного горбатою дівчинкою в злиднях на фермі, до відкриття нею своїх магічних здібностей і перетворення на могутню чаклунку, яка зрештою заволодіє мріями і кошмарами Ґеральта.
Сюжетна лінія Йеннефер також не позбавлена деяких питань. Історія її чарівного зцілення і раптового перетворення на класичну голлівудську красуню дещо відгонить емоційною глухотою.
А постійна поява героїні з оголеними грудьми свідчить, що попри те, що продюсером серіалу є жінка, він не позбувся відвертого сексизму романів Сапковського.
Втім, створений Чалотрою образ трагічності, наївності, харизми, впевненості і сили рятує все.
Прикро, що решта екранізації не дотягує до її рівня.