ВСЕ НОВОСТИ

Новости от KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Декабрь 2017    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   

«Убито, убито, убито мене...»

  820   0 26.12.2011, 11:20 | Статьи, Общество
«Убито, убито, убито мене...»
Пісні Миколи Леонтовича пам’ятаємо з раннього дитинства

Ми росли з милим і щирим «Дудариком», квапили весну, співаючи їй веселого, неначе зігрітого іскристим сонячним промінням, «Щедрика», що став емблемою української хорової культури. Геній Леонтовича перетворював скромну народну пісню на діамант. Понад двісті таких коштовностей залишив він вдячним нащадкам.

На тему його загибелі було накладено табу
Його ім’я золотими літерами вписане в скрижалі історії нашого національного мистецтва. Йому не пощастило отримати систематичну музичну освіту, але завдяки рідкісному таланту він став поруч із найвидатнішими композиторами ХХ століття. Твори Леонтовича і сьогодні надихають сотні тисяч слухачів не лише в Україні, а й у Росії, Білорусі, Франції, Німеччині, США, Канаді та інших країнах...

Народившись 1877 року на Вінниччині в родині священика й закінчивши 1899 року духовну семінарію у Кам’янець-Подільському, Микола склав іспит на звання регента в Петербурзькій придворній хоровій капелі. Його вирізняла виняткова багатогранність. Він був не лише талановитим композитором, а й блискучим диригентом, хормейстером та педагогом. Працював учителем співу на Поділлі, на Донбасі, в Тульчині, викладав у Київській консерваторії та Музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, організував перший український симфонічний оркестр та хорову капелу.

Творчий шлях Леонтовича був нелегкий, сповнений тяжких випробувань і виснажливої праці. Але крізь усе своє недовге життя, яке трагічно обірвалося у січні 1921 року, він проніс палку любов до свого народу, до України.Мусило минути три чверті століття, аби ми змогли дізнатися про таємницю його загибелі (а було йому тоді лише 43 роки). Звичайно, у вузькому колі людей мистецтва передавалася версія його смерті, але «компетентні органи» називали ті відомості наклепом на радянську владу або, в кращому випадку, легендою.

«Поспи, сину, і я полежу...»
Лише після проголошення незалежності України, коли потроху почали розкриватися архіви спецорганів, вдалося розшукати слід тих трагічних подій січня 1921 року.

Сталося це у батьківському домі Миколи Леонтовича в селі Марківка на Вінниччині. Надвечір 22 січня до сільського священика Дмитра Феофановича, який був дуже радий приїзду сина, завітав незнайомий подорожній і попросився переночувати. Людина, вочевидь, непроста, з виписаним від руки на сірому папері посвідченням оперуповноваженого з Він-ниці та з гвинтівкою на плечі.

…Зимовий ранок вкутував біленькі хати Марківки. Село ще спало. Спали й Леонтовичі. Щоправда, батько лише дрімав, та боявся ворухнутися — знав: син учора допізна записував ноти, тож нехай спочине. Бо почовгаєш у сіни, і він, з його надто чутливим слухом, одразу прокинеться. Подумав: «Поспи, сину, і я полежу...» Задрімав. І наснилося йому, немовби весільний поїзд на подвір’я до нього проситься. Стоять молоді та в ноги вклоняються. За ними — гурт односельців, музики награють веселого тропака. «Пускайте, дядьку Дмитре!» — гукає бубніст. Та як гупоне, аж шкіра бубна тріснула. Стрепенувся, різко звівся на печі. Тої ж миті бубон–постріл гримнув удруге... «Злодій, той нічліжанин!» Кинувся мерщій до кімнати, де ночували син та приїжджий, побачив смертельно пораненого Миколу і... вбивцю, котрий вискочив у розчинене вікно. Батько ще сподівався порятувати сина, швидко переніс його на підводу і думав довезти до лікарні, але Микола помирав. Не спромігшись вимовити бодай словечка, затих. Навіки...

Він ще увечері награвав убивці улюблені свої твори. Лібретист незакінченої опери Миколи Леонтовича «На русалчин Великдень» і його добрий помічник Надія Танашевич пізніше свідчила: «...Останніми творами, виконаними ним на піаніно, були «Ой зійшла зоря» та дума «Як умру» за його редакцією... Те, що бандит хотів пограбувати Миколу Дмитровича (така версія набула поширення після вбивства), мені здається вигадкою. У Миколи Дмитровича була цінна річ — золотий годинник, дуже гарний. Його бандит не взяв. Не взяв і грошей, а їх було чимало. Вітя (рідна сестра Миколи Леонтовича) говорила, що нічого не взяв бандит, хоч перетрусив усі кишені, чогось шукаючи...»

Чвари між НК та міліцією розкрили правду
«Убито, убито, убито мене...»

І ось через 75 років після смерті Миколи Леонтовича народний депутат України першого скликання Леонід Зінченко виявив у Державному архіві Вінницької області секретний рапорт начальника Гайсинського повітового відділку міліції, текст якого висвітлює, хто вбив Леонтовича: «Начальник Гайсинской уездной советской рабоче-крестьянской милиции. № 61. 9 февраля 1921 года. Г. Гайсин Под. губ. Секретно. Тов. начальнику Подольской губернской милиции, рапорт:В ночь на 23 января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки Кубличской волости Николая Леонтовича, 43 лет, у которого Грищенко ночевал. 26 января Грищенко, скрывавшийся в г. Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил в живот милиционера Твердохлеба». (Державний архів Вінницької області, Ф–195, опис 4, справа 28, аркуш 116.)

Страшно й подумати: якби у міліції не було до НК претензій, пов’язаних із пораненням міліціонера (а Твердохліб помер від рани), то, можливо, ми б і не дізналися про обставини вбивства отого «сина священика». З іншого боку, можна уявити собі обурення Грищенка, який, відпочиваючи після вдало виконаного службового наказу, змушений був через непорозуміння між двома конкуруючими структурами — міліцією і НК — знову демонструвати своє майстерне володіння зброєю та кудись тікати!

Найстрашніше те, що куля чекіста свідомо цілила в серце Миколи Леонтовича. Це підступне вбивство збурило серед діячів української культури дух опору. 1 лютого 1921 року в Київському музично-драматичному інституті імені М. Лисенка після концерту з творів Леонтовича був створений Комітет пам’яті композитора. До нього увійшли Павло Тичина, Лесь Курбас, Гнат Хоткевич, Кирило Стеценко, Дмитро Ревуцький, Борис Лятошинський, Григорій Верьовка та низка інших видатних митців. До складу Комітету (пізніше перейменованого на Товариство) були запрошені як почесні члени батько Леонтовича Дмитро Феофанович, дружина Миколи Клавдія Ферапонтівна, його сестри Вікторія та Олена. У 1930-ті роки більшість із них зазнали репресій. А Товариство за буржуазно-націоналістичний напрям роботи у лютому 1928 року ліквідовано.

Під враженням від убивства геніального Миколи Леонтовича зворушений Павло Тичина в ті дні писав:
Зелене Поділля і вся Україно,
Ніколи тепер не побачу я вас!
Прощайте, брати мої! Прощайте...
Хай чаша кривава Вкраїну мине,
Хай буде між людьми і згода, і рівність...
Убито, убито, убито мене...

Хочеться вірити, що оприлюднення зазначеного вище рапорту стане імпульсом до пошуку інших документів, які вкажуть імена всіх (аж до верхівки владної піраміди), причетних до цього вбивства.

Едуард ПРИШУТОВ
"Вечерние Вести"
Погода;, Новости;, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Декабрь 2017 (409)
Ноябрь 2017 (908)
Октябрь 2017 (272)
Сентябрь 2017 (2872)
Август 2017 (4339)
Июль 2017 (4499)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области