ВСЕ НОВОСТИ

Новости от KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Февраль 2018    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
           
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
 

«Допоки битиметься серце, я буду з хлопцями в АТО»

  427   0 18.05.2015, 14:15 | Статьи, Общество
«Допоки битиметься серце, я буду з хлопцями в АТО»

Любов Лавріненко - надзвичайна жінка. Саме вона як санітарний лікар контролювала майданну кухню під час Революції Гідності й змогла вберегти людей від харчових отруєнь. А після Майдану занурилася у волонтерську діяльність. Нині Любов Степанівна є помічником народного депутата Юлії Тимошенко. Вона всіляко опікується переселенцями зі сходу, пораненими бійцями та регулярно їздить у зону АТО. В інтерв'ю «ВВ» волонтер розповіла про патріотичне виховання дітей з Донбасу і про найбільшу біду фронту.

 

- Як ви розпочали волонтерську діяльність?

- Після перемоги Майдану я організувала волонтерську організацію. Для бійців АТО ми передавали речі, продукти - все, що було потрібно нашим хлопцям. Але я сама рвалася на фронт: піднімала питання і в МОЗ, і у військоматі, щоб мене туди взяли як медика. Проте мені відмовили. Тоді я поставила собі за мету будь-що потрапити в АТО й продовжила волонтерську роботу.

 

Якось побачила по телевізору сюжет про діток зі сходу, які через бойові дії жили в підвалі. Мені дуже хотілося їм допомогти і вивезти хоч ненадовго до нас. У Боярці є диспансер радіаційного захисту населення МОЗ України. Тож я запропонувала головному лікареві закладу Вадиму Борисовичу Боженку прихистити дітей із зони АТО. Він погодився, ми отримали дозвіл. Мої майданівці, які організували  фонд «Я вірю в Україну», допомогли з транспортом, і ми поїхали. У мене була одна умова: діти повинні були бути найбідніші й найнезахищеніші.

 

У Слов'янську за сприяння активістів організували групу з 50 осіб - від 7 до 17 років. І почався жах... Вони дуже неслухняні, агресивні. Але ж вони, по суті, в тому не винні, адже просто виросли в такому середовищі.

 

А ще вони нічого не знали про Україну: ані назв українських міст, ні яка столиця, навіть якого кольору державний прапор. Коли запитувала, хто вони за національністю, декотрі відповідали: «Я русский». Починали розбиратися: мама - українка, тато - українець... Чому ж так? «А  мне так сказали», - чула у відповідь.

 

І я вирішила прищеплювати їм українське. Возила їх на екскурсії, обов'язково - на Майдан, показувала, де гинули наші герої... Побували в Межигір'ї, щоб вони могли порівняти, в яких умовах живуть вони і як жив їхній президент. А ми ж забирали діток з Донбасу буквально голими і босими. Багато з них живуть у напівзруйнованих хатах, у дитбудинках, де їсти нічого.

 

До нас підключилися ЮНІСЕФ (малечу навіть запросили вийти з футболістами на матчі Україна - Молдова), ООН, волонтери, зірки шоу-бізнесу... Двері диспансеру не зачинялися, а мій телефон не змовкав. Коли діти від'їжджали додому, ми повністю їх одягли на зиму, подарували все необхідне шкільне приладдя й дали по кілька мішків гуманітарки. Один із хлопченят - Женя потім розповідав мені, що вони найщасливіші у своїй школі, бо мають зимовий одяг.

 

Згодом ми привезли ще дві групи дітлахів...

 

- А чи не було сумнівів, що коли діти повернуться у своє середовище, то швидко забудуть все українське?

- Знаєте, зерно проросло. Наприклад, 13-річна Алінка нині у своєму Слов'янську віче організовує, варить кашу і відносить нашим бійцям на блокпости, гроші для бідних збирала. Багато дітей змінили свою риторику на користь України, дехто навіть переконав рідних переїхати на неокуповану територію. Проте, звісно, залишилася частина таких, котрі не змінили своєї думки...

 

Після діток я повністю переключилася на підтримку бійців.

 

- Кому допомагаєте?

- Усім, кому можемо, так часом завантажуємо машину, що вона ледь повзе. І все це збирають прості люди! Головне - зорганізувати їх. У мене навіть 80-річні бабці для бійців спідню білизну шиють!

 

Перебачила всякого. Але, за моїми спостереженнями, найгірші умови були у батальйону «Київська Русь». До речі, саме на наших харчах бійці протрималися десять днів у кільці російських військ під Дебальцевим. Саме перед тим, як розпочалися активні бойові дії, ми встигли привезти їм не лише їжу й теплі речі, а й навіть дизельний обігрівач.

 

У червні буде рік, як я до них приїжджаю. Коли буваю у них, то допомагаю чим можу: і з пораненим посиджу, і картоплі начищу. У мене навіть позивний є - Степанівна. А взагалі, допоки битиметься серце, я буду з хлопцями. Ділила з ними шматок хліба й місце в окопах, і до кінця свого життя я буду з ними.

 

- Із волонтерами трапляються дуже прикрі випадки... Чи не страшно вам?

- Якось приїхали ми на блокпост у Дебальцеве. І тут нам кричать: виходьте негайно з машини! Ми вибігли, полягали на землю. А за кілька десятків метрів від нас - вибухи від «Градів». Я за ті хвилини перечитала всі молитви, які знала. Якщо хтось говоритиме, що на війні не страшно, не вірте. І таких ситуацій було безліч. Після одного обстрілу я зняла каску і запитала, чи не посивіла...

 

- Кого, за вашими спостереженнями, підтримує місцеве населення та що найбільше вразило у ваших волонтерських поїздках?

- Місцеві, як у фільмі «Свадьба в Малиновке»: прийшли українці - вони за українців, прийшли бойовики - за Росію. Але найбільше вони хочуть миру!

 

Були дві ситуації, які вразили. Якось привезли в Костянтинівку дві тонни картоплі й чимало консервації. З'ясувалося, що люди, дізнавшись про це, заздалегідь записувалися в чергу. Їх прийшло так багато, що довелося лімітувати видачу тридцятьма картоплинами. Ми на зворотному шляху навіть не розмовляли, настільки гірко було.

 

Наші хлопці у Дебальцевому розповідали про одну сім'ю: мама і тато повіялися у «ДНР», а чотирьох дітей залишили на 80-річну бабусю. Їм їсти нічого, та ще й снаряд упав у двір, зніс дах і половину хати. Ми привезли їм харчі й гуманітарну допомогу, а бійці залатали хату. Хотіли забрати діток на зиму сюди, але бабуся не пустила. Проте згодом дізналася, що полтавські волонтери все ж вивезли малечу. 

 

- Чого зараз найбільше бракує на фронті?

- Найстрашніша проблема - відсутність медикаментів. Наш МОЗ - це повний нуль. Якось я зайшла до медпункту батальйону «Київщина». Дивлюсь, а там немає абсолютно нічого: пуста аптечка, ні тонометра, ні термометра, ні джгута, ні шприців... Нічого! Жінка, яка там виконує роль медика, за освітою вчителька. І так в багатьох частинах. Я не знаю, що б сказала міністру охорони здоров'я Квіташвілі, якби його зустріла. При Мусієві хоч бинти  були. А зараз - анічогісінько.  

 

- Знаю, що ви допомагаєте також організовувати реабілітацію бійців...

- За домовленістю з головним лікарем районної лікарні у Боярці найкращі палати там відведені для бійців АТО. Так само стоматологічна клініка в Києво-Святошинському районі погодилася безкоштовно надати бійцям послуги з лікування і протезування зубів. Потрібно лише звернутися в реєстратуру, показати паспорт і документ, який засвідчує, що вони є учасниками антитерористичної операції. Плюс ми підключили психологів. Не дуже хлопці хочуть ходити до них, але ми їх потихенько переконуємо.  

 

І це не все. Чоловік однієї моєї випадкової знайомої, який живе на Кіпрі, запропонував організувати приїзд кількох бійців АТО на реабілітацію. Тамтешня діаспора бере на себе всі витрати. І ось наприкінці травня ми відправляємо на Кіпр чотирьох хлопців. Якщо все складеться, то це буде безперервний процес.

 

А ще хочу створити громадську організацію бійців АТО, щоб вони своїм виконавчим комітетом вирішувати власні проблеми. Я як помічник народного депутата зі світовим іменем Юлії Тимошенко допомагатиму їм. Планів чимало...

 

- Давайте трошки згадаємо Майдан...

- Після Помаранчевої революції у мене було таке розчарування, що зареклася підтримувати будь-який новий Майдан. Але коли побили дітей, то не змогла стояти осторонь. Спочатку прийшла на площу з наміром просто постояти і покричати «Банду геть!». Але побачила, як бутерброди плавають у воді, й не витримала. Пішла до Будинку профспілок і запитала, чи потрібні їм санітарні лікарі. Мене одразу ж  спрямували в КМДА.

 

Там був жах! Продуктів люди принесли тонни, та все було не організовано. Я взялася за налагодження процесу: ми все продезінфікували, одягли людей у санітарний одяг, рукавички, чепчики. Я дуже жорстко контролювала волонтерів. А всі продукти проходили тільки через мене.

 

Далі стала опікуватися усіма кухнями. Лише в Будинку профспілок працювали 1500 волонтерів. Там щодня готували до 2,5 тонн гарячої їжі. Важко було. Лабораторій, самі розумієте, ніяких - тільки очі, руки, ніс і рот.

 

Головним моїм завданням як санітарного лікаря було не допустити  харчових отруєнь чи якоїсь іншої кишкової інфекції. Адже, не приведи Боже, це могло поширитися із блискавичною швидкістю. І Майдан можна було б «закрити» за епідеміологічними показниками!

 

- Чи були провокації?

- Нам передавали бензин та оцтову кислоту замість води, хліб із гвіздками. Водночас я не пропускала паштети домашнього приготування, гриби, торти. Усі м'ясні вироби відправляла на термічну обробку. Я знаю, наскільки всі ці продукти можуть бути небезпечними. Можу сказати, що мені вдалося вберегти Майдан, і я свою місію виконала.

 

Чоловік тоді мені розповідав, що біля нашого дому якісь дивні люди крутяться. Він сказав, що якщо ми не переможемо, то нас і наших дітей просто зітруть. Страшно було. Але я по натурі лідер і не можу сидіти без діла, особливо в такий складний час. Я за людей  і правду! Я борюся і буду боротися!

 

Розмовляла Анна СПІВАК

 

gazetavv.com

Погода;, Новости;, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Февраль 2018 (707)
Январь 2018 (943)
Декабрь 2017 (989)
Ноябрь 2017 (908)
Октябрь 2017 (272)
Сентябрь 2017 (2872)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области