ВСЕ НОВОСТИ

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Январь 2022    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
       
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

У державі відсутня цілісна аграрна політика

  181   0 01.02.2016, 17:00 | Статьи, Политика
У державі відсутня цілісна аграрна політика

Надмірна централізація владних повноважень, зарегульованість бізнесового середовища, брак пріоритетної підтримки малих і середніх сільських господарств - такими є головні наслідки відсутності цілісної аграрної політики. Це призвело до суттєвих соціальних та економічних асиметрій у розвитку українського села, а саме до одноукладності й орієнтованості на виробництво кількох високорентабельних рослинницьких культур з низькою трудомісткістю вирощування.    

 

Агрохолдинги  перекуповують корпоративні права багатогалузевих господарств з динамікою кілька сот тисяч гектарів земель у рік. Отож, у 2014 році земельний банк ста найбільших із них перевищив 6 млн га, що становить більше як третину площі усіх розпайованих сільгоспземель країни. Щорічно відбувається скорочення до 10% кількості працевлаштованих селян. Так, у 2014 році лише кожен десятий сільський житель (близько 0,6 млн осіб) мав роботу на сільгосппідприємстві. Зменшення обсягів зарплатні в цьому сегменті, відсутність альтернативи зайнятості в інших галузях сільської економіки, а також постійний диспаритет між цінами на промислову та продовольчу групи товарів суттєво знизило купівельну спроможність третини селян, обмежило їх попит на продукцію інших галузей, підвищило навантаження на соціальні статті бюджету. Для порівняння: купівельна спроможність жителів українського села в 2013 році була у 2,9 рази нижчою, ніж у селян сусідньої Польщі, хоча 1991 року ці показники були майже рівними.

 

Самозайнятість у власних домогосподарствах стала єдиним джерелом доходів для щонайменше 2,6 млн селян працездатного віку. Ці господарства загалом стабільно виробляють до половини валової продукції галузі, понад 90% картоплі, овочів, фруктів, ягід, меду, дві третини м'яса та молока. Останніми роками проявилася стійка тенденція до концентрації 80% обсягу ринкової пропозиції такого виробництва у 20% господарствах, або у 1,1 млн із 4,9 млн сільських домогосподарств. Станом на 2014 рік 331 тис. господарств утримували двох і більше дійних корів, 270 тис. - трьох і більше свиней.

 

Мотивацією до господарювання у малих господарствах є одержання якомога більшого доходу на власну трудову участь, на відміну від сільгосппідприємств, де головною мотивацією є дохід на авансований грошовий капітал. Відповідно відбулася поляризація: малі форми господарювання, що передбачають самозайнятість селян, домінують у трудомістких та низькорентабельних галузях, великі індустріальні високотоварні агроформування - у високоприбуткових галузях із низькою трудомісткістю.

 

Однак державою поки що зроблено надзвичайно мало для визнання ринкової рівноправності самозайнятих господарств - саме тієї частини агровиробників, що є найважливішою для стимулювання внутрішнього обміну в економіці та для соціальної самоспроможності сільського населення. Продукція цього найчисельнішого загону сільських трударів за інерцією прирівнюється до надлишків з підсобних господарств, вона перебуває поза національними системами податків, контролем за безпечністю тощо.

 

За умов швидкої інтеграції українського ринку в світовий та насамперед європейський ринок виникає загроза швидкої переорієнтації вітчизняного споживача на імпортований з Європи та інших розвинених аграрних країн, оскільки він більше відповідає сучасним вимогам безпечності. Так сталося в деяких країнах, що стали членами ЄС наприкінці першої декади 2000-х років, зокрема в Болгарії. З іншого боку, немає жодних аргументів на користь можливості швидкого і м'якого переходу понад мільйону українських домогосподарств зі стану перебування у «сірій» економіці до відповідального функціонування та повної самоідентифікації у податковому полі, у площині соціальних відносин та обігу продукції харчування, як це вимагає європейська сторона від учасників об'єднаного ринку.

 

Навіть досвід Польщі, в якому сімейно-фермерський уклад має конституційний пріоритет та державну підтримку, вказує на те, що мусить бути кількадесятирічний період на адаптацію та інтеграцію малого фермерства в історично сформований європейський ринок.

 

Відповідно сімейне фермерство та місцеве підприємництво в Україні, не отримавши своєї ідентифікації законодавчо, не сформувало навколо себе необхідних інституційних механізмів ринкового функціонування: система початкової та поточної освіти і доступу до знань залишилися у стані забезпечення колгоспів/радгоспів, майже відсутні організації виробників (аграрні палати, професійні та галузеві солідарно-відповідальні союзи), не розвинулися інститути спільного ринкування продукції (кооперативи, кредитні спілки, інші ринково-орієнтовані групи та організації малих виробників) тощо.  

 

Уряд нічого не пропонує, тож асиметрії посилюються, економіка валиться, зубожіння поглиблюється, протестні настрої зростають!

 

У Єдиній комплексній стратегії розвитку аграрного сектору, розробленій Міністерством у 2015 році, принципи диференційованого застосування податкової, прямої бюджетної та регуляторної політики до кожного з типів господарювання на селі відсутні, що зводить її тези про особливу увагу малим та середнім формам господарювання на селі до пустої риторики. Без диференціації реалізація Стратегії не тільки не призупинить процеси руйнації села, а, навпаки, їх пришвидшить.

 

Тому невідкладним завданням уряду є перехід до реальної політики стимулювання багатоукладного та сталого розвитку українського села. Потрібні швидкі кроки з інтеграції малих виробників в організований ринок і створення для них відповідних режимів пільгового (а часом і «нульового») оподаткування, пріоритетної підтримки, вищого за ступенем довіри контролю - нагляду. А також є нагальною копітка робота з ними щодо кооперування та організації в спілки.

 

Маємо зробити чітке відмежування за сукупністю ознак середнього бізнесу, який не виходить за межі сільських громад та націлений на одержання більшої доданої вартості не з авансованої гривні, а з гектару чи одиниці іншого лімітованого ресурсу громади. Цей тип господарювання є головним у питанні самоспроможності сільських громад і також потребує особливих податкових підходів.

 

Усе це вимагає швидкого податкового примирення з великим агробізнесом, який має розуміти, що держава диференціює податкове навантаження не проти них, а з метою збереження малого і середнього бізнесу на селі. Натомість вони позбудуться ноші соціальних угод і одержать великий загал надійних малих партнерів.

 

Питання невідкладного переходу до такої політики повинно бути головним завданням уряду.

Вадим ІВЧЕНКО

gazetavv.com 

 

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Январь 2022 (92)
Декабрь 2021 (725)
Ноябрь 2021 (687)
Октябрь 2021 (769)
Сентябрь 2021 (720)
Август 2021 (745)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
Погода