ВСЕ НОВОСТИ

Новости от KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Январь 2018    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
         
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
           

Я в серці маю те, що не вмирає»

  1542   0 26.07.2012, 16:38 | Статьи, Культура
Я в серці маю те, що не вмирає» Я в серці маю те, що не вмирає»

Леся Українка була не лише справжнім поетом, народним трибуном, пророком. Вона мала дуже широкі інтереси: поезія, драматургія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, фольклор, музико-
знавство, громадська діяльність. Її життя — це зразок мужності.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (стара назва Звягель) у родині Петра Антоновича Косача та Ольги Петрівни, уродженої Драгоманової (літературний псевдонім Олена Пчілка). Дитячі роки письменниці минали на Волині в селі Колодяжному Ковельського повіту. Захоплення дівчинки літературою підтримували і розвивали її батьки. Вона з дитинства знала й любила твори Шевченка, Марка Вовчка, Пушкіна, Некрасова, Тургенєва.
Життя і творчість видатної української поетеси тісно пов’язані з Києвом, хоча жити тут постійно вона не мала можливості, бо часто лікувалася то на півдні, то за кордоном. Але місто все ж таки стало для Лесі рідним. Саме тут вона навчилася вірити, боротися, кохати.
Передова українська інтеліґенція Драгоманови-Косачі, Лисенки і Старицькі намагалися жити в Києві по сусідству. Тут готувалися музичні програми Лисенка, ставилися українські вистави. Національна ідея поширювалася всією розділеною двома імперіями Україною, збираючи в єдину націю народ, який століттями намагалися позбавити державницького і національного самоусвідомлення. Не дивно, що наділена чуйним серцем і величезним талантом Леся з перших поетичних кроків долучила свій дзвінкий голос до потужного хору захисників України.
Вперше вона приїхала до Києва в січні 1876 року разом із батьками, щоб попрощатися з Миколою Драгомановим, який жив тоді на Кузнечній вулиці, 36 і збирався у подорож за кордон. Леся була на прощальній вечірці й добре запам’ятала, як товариші дядька співали його улюблену пісню «Ой у полі билинонька коливається».
У 1881 році вона приїздила до Києва на навчання. Разом із братом Михайлом Леся під керівництвом приватних педагогів вчилася за програмою чоловічої гімназії. Брала уроки гри на фортепіано в Ольги Деконор, дружини Миколи Лисенка. Вона розповідала бабусі: «Ми учимось дома, до нас ходить учитель… беру уроки на фортепіанні… ходили два рази в театр і на виставку картин».
В одинадцять років Леся сильно застудилася. Відтоді почалася її тяжка хвороба: лікарі виявили в неї туберкульоз кісток, який з кожним роком прогресував. У подальшому ця тяжка недуга примушувала її виїжджати на лікування до Криму, Одеси, Німеччини, Італії, Єгипту. Але мужня, вольова дівчина не здавалася. Завдяки своїй наполегливості й любові до знань вона стала високоосвіченою людиною. Володіла десятьма мовами, досконало знала історію. У дев’ятнадцять років написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Під час другого свого приїзду до Києва Леся та її матір Олена Пчілка поселилися на вулиці Стрілецькій, 26, де прожили дві зими — 1882–1884 рр. Тут в університетській клініці на Бібіковському бульварі (зараз бульвар Шевченка, 17) її оперував професор О. Рінек, у якого вона потім постійно консультувалася. Ходити зовсім не могла. Лежала нерухомо із загіпсованими ногами й руками. Але надія на покращення здоров’я не полишала дівчину. Згодом у Берліні професор Бергман виконав другу операцію на суглобі правої ноги…
Пам’ять про поетесу зберігають також інші київські вулиці й будинки: Вєтрова, 21; Ярославів Вал, 32; Саксаганського, 101 і 105; Тарасівська, 18. Леся гостювала у свого дядька Г. Косача на Фундуклеївській; була на весіллі брата Михайла, який мешкав із дружиною на Лабораторній, 11.
У 1893–1894 рр. вона приїхала до Києва з молодшою сестрою Ольгою. Свою адресу повідомляла знайомим так: «Київ, Стрілецький провулок, 9. Писати прошу на моє ймення». Відомо, що будинок належав тоді Григоровичам-Барським, він існує і досі, але тепер це вулиця Стрілецька, 15. У своїй першій окремій квартирі письменниця написала чимало віршів, зокрема поезію «До Музи».
Певний час Леся відвідувала Київську малювальну школу Миколи
Мурашка.
Найвідоміша адреса її помешкання — Саксаганського, 97, де Косачі прожили не один рік, підтримуючи тісні взаємини з родинами Драгоманових, Чикаленків, з Агатангелом Кримським. Був створений могутній осередок національної культури, який українська громада жартома називала Сполученими Штатами Києва. На очах поетеси і за її активної участі відбувалися засідання літературно-артистичного товариства, київської «Просвіти», «Українського клубу», народжувалися нові книги, часописи, альманахи. Нині тут Київський музей видатних діячів української культури з меморіальною квартирою Лесі Українки.
Засідання товариства відбувалися і в будинку князя Мещерського (Рогнеденська, 4). Тут влаштовували літературні та музично-артистичні ювілеї, оголошували конкурси. У 1897 році Леся стала переможницею першого літературного конкурсу й отримала премію Золотий жетон за кращий твір — оповідання «Голосні струни».
Письменниця була серед засновників молодіжного літературного гуртка «Плеяда», який виник у Києві наприкінці 80-х ХІХ ст. Його учасники збиралися у квартирах відомих письменників та діячів культури М. Старицького (Толстого, 35), М. Лисенка (Рейтарська, 19), О. Пчілки (Саксаганського, 97). До гуртка входили брат поетеси Михайло, Володимир Самійленко.
Тут поетеса зустрічалася з революційно налаштованою молоддю. Під час перебування у Криму в 1897 році познайомилася і потоваришувала з Сергієм Костянтиновичем Мержинським, який сприяв політичному розвиткові письменниці. Та їхня дружба виявилася трагічною — Сергій був безнадійно хворий на сухоти. Він помер у Лесі на руках…
У 1901–1906 рр. поетеса неодноразово приїжджала до Києва. Саме тоді була написана її програмна поезія «Слово, чому ти не твердая криця…». Сумуючи на чужині за Україною, саме до Києва летіла Леся думкою у своїх листах: «Як прийдеться дуже погано, то… йди куди на Дніпро, на Байкові гори, куди хочеш, тільки на простір… Нема гіршого товариства для смутно настроєних людей, як чотири стіни, а в Києві нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи вулиць».
Події 1905–1907 рр. викликали у поетеси творче піднесення. З’явилися твори, співзвучні ідеям революціонерів: «Мріє, не зрадь…», «Пісні про волю» та інші.
Її вірші забороняли, вона була навіть заарештована. Зрештою жандарми назирали за передовою письменницею до кінця її життя.
У Києві Леся зустрілася із студентом Київського університету Клементом Васильовичем Квіткою, своїм майбутнім чоловіком, який згодом став юристом, етнографом, фольклористом. Клемент Квітка з голосу Лесі записав тексти і мелодії українських народних пісень — саме любов до них з’єднала їхні серця.
Вони взяли шлюб 27 серпня 1907 року на Деміївці у церкві Вознесіння (зараз проспект 40-річчя Жовтня, 54). Подружжя мешкало на Великій Підвальній (Ярославів Вал, 32).
Відомо, що художник Іван Труш у новозбудованому приміщенні художнього музею на вулиці Олександрівській (нині Грушевського, 6) написав портрет Лесі, який, за визнанням, найбільше уподібнювався до оригіналу. Згодом портрет придбав митрополит Андрій Шептицький.
У Києві вийшли друком найвідоміші її твори: драми «Лісова пісня», «Камінний господар»; поеми «У пущі», «Ізольда Білорука», «Адвокат Мартіан»; поезії «На полі крові», «Три хвилини. Діалог».
Від 28 квітня до 12 травня 1913 року Леся Українка жила на вулиці Саксаганського, 101. Громадськість міста влаштувала вечір на честь поетеси, на якому вона читала свої вірші, зокрема «Досвітні вогні». Це був її останній візит до Києва.
Трагічною стала поїздка до Грузії, де Леся зупинялася у Тбілісі, Батумі, Кутаїсі… В Сурамі 1 серпня 1913 року, між першою і другою годиною ночі, назавжди зупинилося серце великої доньки українського народу.
…Біля київського вокзалу, куди прибула домовина з прахом Лесі Українки, зібралося багато народу. З різних міст приїхали шанувальники її таланту, щоб засвідчити любов до поетеси та покласти на її могилу вінки. Поліція намагалася заборонити людям нести труну на руках, говорити промови, співати… Але на Байковому цвинтарі учасники процесії прорвалися крізь ворота і попрямували аж до могили. Жандарми викликали на підмогу кінний загін…
Лесю поховали поряд із матір’ю та братом Михайлом.
Сьогодні у Києві місця, де жила Леся, позначені меморіальними дошками. Її ім’я носять один із центральних бульварів, площа, вулиця, бібліотека, середня школа, Київський театр російської драми. Пам’ятник їй встановлено в центрі бульвару. На постаменті викарбувані слова одного з її віршів, написаних у Києві:
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень.
Вона справді залишається неповторною і безсмертною.

Лев КУДРЯВЦЕВ
Погода;, Новости;, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Январь 2018 (592)
Декабрь 2017 (989)
Ноябрь 2017 (908)
Октябрь 2017 (272)
Сентябрь 2017 (2872)
Август 2017 (4339)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области