ВСЕ НОВОСТИ

Новости от KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Сентябрь 2017    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
         

Микола ПЛАХОТНЮК: «Латентна деукраїнізація триває й досі»

  537   0 07.06.2012, 11:11 | Статьи, Культура
Микола ПЛАХОТНЮК: «Латентна деукраїнізація триває й досі» Київський музей шістдесятництва нарешті отримав гостійну прописку. Після 18 років кочування з місця на місце його експонати нарешті "заживуть" у новій господі.

Але відвідувачів там покищо не побачиш.На екскурсію охочі зможуть потрапити аж на прикінці серпня, на День незалежності України. Про те, як важко довелося виборювати своє місце під сонцем, розповідає колишній дисидент, в'язень каральних психіатричних лікарень, а нині директор Музею шістдесятництва Микола Плахотнюк.

— Як виникла ідея створення такого музею? Чому саме ви стільки років працюєте над цим проектом?
— Ця ініціатива надійшла від Надії Світличної — сестри Івана Світличного. У 1994 році вона передала на заснування музею частину своєї Шевченківської премії. Тоді ж виникла ініціативна група. А 1999 року на установчих зборах було створено громадську організацію «Музей шістдесятництва», головою якої обрали мене. Чому саме я? Ще будучи студентом медичного училища, потім інституту, я безмежно любив усе українське, був одним із організаторів художніх виставок, літературних та музичних вечорів. Разом із однодумцями ми започаткували традицію зібрань Клубу творчої молоді (КТМ) та Шевченківських читань біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Попри суворі заборони з боку керівництва вишу провів вечір пам’яті Василя Симоненка тощо… На той час деякі студенти нашого інституту самостійно намагалися чинити опір русифікації, за що їх безжально карали. Так сталося із Вільяміном Михальчуком з Полтавщини, який почав проголошувати військову присягу українською мовою. Хоча, за статутом, її мали складати російською. Михальчука неодноразово повертали в стрій, аби він нарешті вийшов і заприсягся на вірність Вітчизні як належить. Та хлопець не здався, і його відрахували з інституту за рік до закінчення. У нашому музеї зберігається анкета Вільяміна з кафедри військової підготовки. На ній видно, як воєнком закреслював українські слова і зверху писав російською. Нас називали «шизофрениками з манією переслідування» і примусово «лікували» у божевільнях. Та потужний вибух новітніх ідей в українській літературі, мистецтві та науці, хвиля боротьби за рідну мову сколихнули всю країну.Чимало представників творчого кола української інтеліґенції — Іван та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Іван Драч, Лесь Танюк, Василь Стус, Алла Горська, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко та багато інших — стали новою ґенерацією патріотів, які виступили на захист рідної мови, культури, мистецтва, творчості, думки… Тож саме цей незначний відтинок часу, який охоплює період від так званої хрущовської відлиги і до початку 70-х років XX століття, закарбований на сторінках нашої історії як ціла епоха. І я вважаю, що ця доба має право бути відкритою для інших.

— До початку роботи музею ваша організація понад 18 років існувала, наполегливо збільшуючи музейні фонди. Хто та що допомагало триматися на плаву?
— Спочатку, як і всі громадські організації, ми взагалі не мали фінансування з боку держави, тож виживали як могли. За кошти, які передала Надія Світлична, ми отримали багато експонатів для музею: бібліотеки Любові Дражевської, Ніни Строкатої, українську частину архіву генерала Петра Григоренка, книги, а також журнал «Український вісник», які видавалися за кордоном. Цю літературу розсилали всією Україною. Самі ж існували так, як це було записано у статуті, — за рахунок членських внесків та пожертвувань українців.Часом допомагали колеги з-за кордону. Наприклад, Ярослав Геврич — лікар, який навчався разом з нами у медичному інституті, майже щороку привозив по двісті доларів, родина Темницьких–Морачевських передавала кошти тощо.
Так тривало до 2008 року. А тоді за розпорядженням голови КМДА нас зробили відділом Музею історії Києва.

— Чому не вдавалося отримати приміщення?
— Щодо приміщення, де можна було б зберігати, а тим паче виставляти експонати, завжди існувала проблема. Попри допомогу різних культурних та політичних діячів — Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Гориня, Ткаленка, Драча, Кульчинського, Косіва, Сугоняко, Жулинського, Яворівського та інших сподвижників — справа ніяк не могла зрушити з місця. Було навіть кілька ухвалених рішень Київміськради та аж три укази президента України щодо надання приміщення для музею. Однак наш заклад існував фактично лише на папері. У 2003 році музеєві передали цокольне приміщення на вулиці Гончара, 33. Щоправда, у суборенду з оплатою 2 тис. грн щомісячно — стільки тоді коштувало знімати трикімнатну квартиру на Гончара з євроремонтом. Окрім того, напівпідвал був непридатний не лише для експонування і зберігання музейних артефактів, а й для використання його суто під складські потреби. Тож, не маючи змоги сплачувати оренду, музей знову залишився «безхатченком». Ми розташовувались у маленькій кімнатці, більшість експонатів зберігалися по квартирах співробітників та друзів, у школах, церквах. Тобто там, куди ми впросилися. Головна проблема завжди існувала з книжками. Нам надходили цілі бібліотеки, які треба було десь розмістити. Виставки і літературні вечори проводили в Будинку художника, столичних музеях, інститутах тощо. Наразі, завдяки багаторічній праці музейних працівників, громадських організацій та сприянню депутатів ВР України та КМДА, процес відкриття Музею шістдесятництва нарешті зрушив з мертвої точки. Нове приміщення — це перший серйозний крок до створення постійної експозиції. А вона, гарантую, буде однією з найкращих і найповніших у Києві. Ми налічуємо до 20 тисяч документів і матеріалів музейного значення. Деякі з них справжні раритети.
Так, у нас є розкидана книжка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яку свого часу не допустили до друку. Є також її твори, які ходили в списках самвидаву на цигарковому папері, її рідкісні фотографії тощо… У нас є речі Івана Світличного, які він придбав у різних куточках України, які йому дарували, привозили з-за кордону тощо. Також цікавими є друкарські машинки Михайлини Коцюбинської, Леоніда Плюща, Станіслава Зінчука, Надії Світличної. Магнітофон «Весна» Івана Світличного, на який він записував голоси шістдесятників, взагалі безцінний, як на мене. Саме завдяки цим записам ми можемо чути авторське прочитання віршів Василя Стуса, Василя Симоненка, Василя Голобородька. Цікавими є записані на клаптиках матерії вірші Василя Стуса, які були зашиті у поділ сукні, вивезені за кордон і надруковані у журналі «Сучасність». «Зільник» (тобто гербарій) Надії Світличної, який вона склала у Мордовських таборах, теж дуже цінний для нас. Це ціла колекція із 60 планшетів, які ми взяли в рамки. Експозицію музею продовжують поповнювати нині живі шістдесятники, їхні діти, родичі, сусіди. Найбільше експонатів нам передали Галина Возна (Кушнір), Валерій Шевчук, Лариса Іванова. Скульптор Володимир Луцак подарував свої роботи — портрети Чорновола та Антоненка-Давидовича. Борис Довгань передав скульптури Світличного та Стуса.

— Як ви гадаєте, якби нашу молодь кинути у тогочасні умови, чи виник би тоді «шістдесятницький рух»?
— Свідомість людей залежить від багатьох факторів, не лише від політики. Звісно, треба змалку виховувати людину в дусі українських традицій. Спостерігаючи за сучасними українськими процесами, мені іноді здається, що, попри значні зміни, латентна деукраїнізація триває й досі. Це безсмертне явище, як би дико це не звучало на 22-му році незалежності. Тільки прояви цієї деукраїнізації значно ліберальніші. Звісно, зараз не заарештовують за літературні читання біля пам’ятника Шевченку. Але й читають там дедалі рідше. Завдяки телебаченню та переважній більшості ЗМІ, які ведуть трансляцію недержавною мовою, зображують українців не в досить гарному світлі, палкого бажання віднайти в собі українське у молоді навряд чи побільшає. Саме тому мусить бути засіб просвіти, яким насамперед є музей.Нині я переконаний, що Україна на правильному шляху, вона підтримує свою культуру, історію. Я радий, що наші спільні зусилля не минули марно, що ми маємо реальні результати своєї праці. Я завжди думав так: якщо ми не маємо чогось «нашого», то неодмінно з’являється щось «їхнє». Під «їхнім» мається на увазі те, що приходить до нас від інших держав, культур, народів. Пам’ятаєте, як за радянських часів на нашій землі скрізь стояли пам’ятники Катерині ІІ, яка, до речі, зруйнувала Запорозьку Січ, князю Потьомкіну та іншим російським діячам? Нині знову зводять монументи цим «душогубам» у Херсоні, Харкові, Одесі, Запоріжжі та інших містах нашої держави. Навіть на будинку, в якому розташовується наш музей, офіс Народного руху України та музей В’ячеслава Чорновола, ви можете побачити меморіальну дошку російському політику Петру Столипіну. Це, звісно, пам’ятки архітектури, мистецька робота, але так ми забуваємо, хто ми є у цьому світі. Ми ж маємо власних політичних та культурних діячів, то чому б про них не розповісти людям?Дуже болісно стає, коли чуєш, що Верховна Рада схвалює законопроекти «Про регіональні мови та мови меншин» в Україні, тим самим надаючи російській мові статусу державної, а українську фактично знищуючи. Адже, на жаль, це означає лише одне — повернення української мови у розряд необов’язкової, другорядної, що незабаром стане «немодною» і ще якоюсь «не». Прикро, коли усе те, за що ми стільки років боремося, сходить нанівець. Сподіваюся, українська громадськість зможе відстояти свої права і переконання.

Бесіду вела Ольга МОСЬОНДЗ
"Вечерние Вести"
Погода;, Новости;, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Сентябрь 2017 (2845)
Август 2017 (4339)
Июль 2017 (4499)
Июнь 2017 (4060)
Май 2017 (4206)
Апрель 2017 (2361)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области