Новости от KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Сентябрь 2017    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
       

Дебальцеве: рана, яка не загоїться

  264   0 27.02.2017, 11:39 | Статьи, АТО
Дебальцеве: рана, яка не загоїться

Бої у районі Дебальцевого і вихід із міста українських військових - одні з найтрагічніших подій за час війни на сході України. З 15 січня до 18 лютого тривала найгарячіша фаза оборони Дебальцівського плацдарму, після чого силам АТО було віддано наказ його залишити. Зелений коридор, який мав бути створений для відходу українських бійців, насправді став вогняним під обстрілами ворожих «Градів» та гаубиць. За цей період, згідно з даними Міністерства оборони, 110 військових загинули, 270 отримали поранення, 18 зниклі безвісти, 7 потрапили в полон. За неофіційними підрахунками, втрати більші. Через два роки після тих подій «ВВ» поспілкувалися з їх безпосередніми учасниками.

 

 «Були моменти, коли нас із ворогом розділяли  метрів десять» 

Олег ВИСОЧАН,

боєць 128-ї гірсько-піхотної бригади:

«Наш механізований батальйон 128-ї бригади від 20 грудня зайняв позиції у глибині Дебальцівського плацдарму, поблизу селищ Ольховатка, Новоорлівка, Малоорлівка, шахти «Єнакієвська», шахти «Полтавська».

Одним із найзапекліших був бій у Новоорлівці. 26 грудня на опорний пункт у цьому селі заїхав новий командир зі своїми хлопцями. Їх одразу почали жорстко штурмувати й обстрілювати, вони навіть не встигли вивчити позиції. Сам опорний пункт був абсолютно необладнаний: там не було ніяких укриттів. Уже наступного дня командир отримав глибоку контузію і був без свідомості.

Наш комбат віддав наказ підсилити цей опорний пункт. Ми заїхали в центр Новоорлівки, де ще кілька годин тому були наші, та з'ясувалося, що хлопців відтіснили на околицю села. Ворожа артилерія гатила дуже щільно, постійно сунула піхота за підтримки БТР, який і голови не давав підняти. Він був на такій відстані, що його неможливо було підбити, та й засобів для цього ми не мали. З боку терикону нас обстрілювали з крупнокаліберного кулемету, за териконом у ворога була встановлена мінометна позиція, здалеку пакетами прилітали «Гради».

Ворог був і попереду, і позаду - інколи нас із ним розділяли  метрів десять. Наша техніка була повністю виведена з ладу, єдине, що залишилось, - МТЛБ, легкий гусеничний всюдихід, та він має один кулемет калібру 7,62.

У районі Ольховатки працювали наші три самохідні артилерійські установки. На ту мить жорстокі бої також точилися у сусідньому селі Кам'янка. Тож наші артилеристи мусили тримати оборону в двох напрямках. Це дуже складно, вони розривалися, але добре нам допомагали.

Ми залишилися без зв'язку - сигнали глушили, до того ж, у радіостанціях сіли акумулятори.

Читайте такожВоєнний стан наблизить перемогу

Цей бій тривав близько десяти годин. Укриттів не було, тож ми відстрілювалися із розбитого будинку, врешті-решт від нього залишилась одна стіна. Набої скінчилася. До нас довго не могла пробитися підмога, бо хлопці потрапляли в засідки. Потім вони таки прорвалися на БМП і танку, і нас це врятувало.

У противника була російська зброя. Зокрема, російські реактивні вогнемети, які в народі називають «Джміль». В Україні таких вогнеметів ніколи не було. Окрім посвідчень «ДНР», у бойовиків знаходили особисті документи, які засвідчували, що вони є громадянами Російської Федерації. 

Із Ольховатки ми виходили з боями, бо ворог уже її оточував. Наші війська стягували в базовий табір 128-ї бригади - так звану «Поляну» на околиці Дебальцевого. Інтенсивність обстрілу табору з «Градів» була такою, що не встигали впасти 40 ракет із одного пакету, як уже летіли з наступного.

Ми продовжували тримати оборону в самому місті, у нас були позиції в районі залізничної станції, інших будівлях. Поранених хлопців не встигали зносити до намету медиків. Що там відбувалося - словами не передати!

17 лютого всі підрозділи отримали наказ відступати з Дебальцівського плацдарму. Наш механізований батальйон залишав позиції останнім. Коли ми почали відступ у бік Миронівського, на «Поляні» вже були танки сепаратистів.

Виїжджали коридором завширшки до 1 км - пообіч стояли бойовики. Якоїсь миті з обох сторін цей коридор почали жорстко накривати «Градами». Підбили багато нашої техніки. А те озброєння, яке не було можливості евакуювати, ми самі намагалися знищити.

Під час прориву багато в чому можна було покладатися лише на везіння. Шукаючи поранених хлопців, ми кілька разів збивалися з маршруту. Я не можу зорієнтуватися, скільки годин зайняв цей відхід - усе було як у тумані.

У посадці перед самим Миронівським щільно працювали снайпери і кулеметники сепаратистів. Здавалося, цей відрізок проскочити нереально. І ось у найкритичніший момент нам назустріч виїхала наша БМП і почала стріляти по тій посадці. По суті, ця підмога врятувала життя багатьом хлопцям. Уже згодом, на похоронах товариша, який загинув у тому пеклі, я познайомився зі скромним бійцем, який виявився механіком того БМП...»

«Поки в хлопців були ми, вони мали надію на порятунок»

Олександр ДАНИЛЮК,

хірург Дебальцевського котла:

«До базового табору 128-ї гірсько-піхотної бригади в Дебальцевому я прибув 4 січня 2015 року. Ми жили в криївці, звідти виїжджали на бойові позиції за пораненими, яких відвозили до Дебальцевської та Світлодарської лікарень. Ми стабілізували стан бійців, за потреби оперували. Далі їх евакуйовували. Пізніше росіяни розбомбили ці медзаклади...

До Бахмутської лікарні, яка була найближчою, треба було долати довгу відстань, тож інколи нам доводилося рятувати поранених просто «на колесах» - у каретах «швидкої», під мінометними обстрілами. Під час однієї з таких поїдок нам підбили колесо, ми двічі вистрибували з автомобіля на ходу. Часто працювали без бронежилетів - в них важко було надавати невідкладну допомогу. Бо в «швидкій» одночасно перебували до десяти поранених.  

Протягом дев'яти днів - з 9 по 17 лютого - ми були в оточенні й рятували бійців у нашій криївці. Вона стала операційно-реанімаційним блоком. Нас було 12 осіб медичного персоналу, зокрема, три анестезіологи, лікар-нарколог, фельдшер, командир медроти, начмед, повар, електрик, водії. З хірургів, на жаль, був лише я. Хоча моя спеціалізація - загальна хірургія, доводилося проводити операції, яких я ніколи в житті не робив: на головному мозку, щелепно-мозкових ділянках, хребті. Мав справу з вогнепальними переламами кісток.

Забезпечення можна було б назвати непоганим, якби нам щодня не завдавали збитків обстріли. Внаслідок прямих влучань «Градів» були знищені реанімобілі з усім обладнанням, інструментами, ліками.

Ми працювали в криївці на генераторі, однак його вистачало тільки на освітлення, тримати тепло було неможливо. Навіть ліки замерзали.

Читайте такожРодителям погибшего запорожского воина пришло загадочное письмо

Кожна спроба евакуювати поранених супроводжувалася обстрілами. Противник не зважав на те, що це - медичні колони, і, згідно з міжнародними договорами, їм треба давати вихід. Так загинули близько двох десятків бійців, яких вдалося врятувати у криївці. Рука ворога не здригнулася навести «Гради» навіть на базовий табір медичної роти. Того разу всі медики залишились живими, хоча чимало з них були контужені, травмовані. Фельдшер Вадим Свириденко отримав поранення середньої тяжкості від розриву танкової міни. Медичну колону, якою бійців спробували перевезти до Артемівська, обстріляли, і з 13 осіб живим залишився лише Вадим. Після обмороження він втратив усі кінцівки...

Останній вечір в оточенні - 17 лютого - був надважкий. У нас залишалося ліків на кілька годин, і якби ЗСУ не почали прорив, ми змушені були б припинити оперативні втручання і стабілізацію поранених. Закінчувалися протишокові препарати, кровоспинні розчини. Оперувати доводилося без повноцінного наркозу. Але анестезіологи робили все, що могли. Нам і тоді вдавалося рятувати життя. Загалом через нашу криївку за 9 діб пройшли близько 100 бійців.  

Перебуваючи в тому пеклі, по супутниковому телебаченню, яке вряди-годи забезпечував наш генератор, ми чули запевнення офіційних осіб, що Дебальцеве не в оточенні. Досі не розумію, якими надзусиллями хлопцям вдавалося тримати форпост, це було щось неймовірне! Якщо ми таке витримували в криївці, то що наші бійці переживали на передовій! Ми, медики, знали, що здаватися не можна в жодному разі. Бо поки в хлопців були ми, вони мали надію на порятунок. Ми не могли опускати руки.

Виходити з Дебальцевого почали опівночі з 17 на 18 лютого, якраз у річницю початку кривавих розстрілів на Майдані. Ми завантажили поранених на вантажівки. Я виїжджав на КРАЗі. Виходили майже протягом 12 годин. Із них 7 годин продовжувався безперервний бій - по колоні велися кулеметні, мінометні, автоматні, танкові обстріли, ми потрапляли в засідки. КРАЗ був повністю «прошитий», колеса вже були на дисках. Хлопці, які їхали на КРАЗі, гідно тримали бій, автоматами відбивали всі атаки противника. Ополудні 18 лютого ми прорвалися до Бахмуту...»

 

Підготувала Валентина РИНГЕЛЬ 

gazetavv.com

Погода;, Новости;, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...
Погода, Новости, загрузка...

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Сентябрь 2017 (2725)
Август 2017 (4339)
Июль 2017 (4499)
Июнь 2017 (4060)
Май 2017 (4206)
Апрель 2017 (2361)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области